Розділ 7. Друге пришестя

Усе довкола було синім. Синь проникала в мозок заспокійливою прохолодою, знімала біль. Ворушитися не хотілося. Хотілося просто лежати та ні про що не думати. Провалюватися в небуття, приходити до тями, знову провалюватися. І в жодному разі не рухатися.

Звідкись збоку і водночас здалеку пролунав знайомий, рідний голос:

—… не можна ж…

— Не дурій! Можна, коли я так кажу! — відповів інший голос із нотками роздратування.

— Краще, якщо вона сама. Таке вже було, — упирався перший.

— Гліб… — прохрипіла я і постаралася підняти руку. Не вийшло.

— Тихо, я тут. Тримайся, чуєш!

— На це нема часу! — остаточно розгнівався інший голос. — Ріж.

Через секунду я відчула слабкий біль у правій долоні, швидше за це був не біль — відлуння болю. Усе здавалося далеким, ілюзорним та несуттєвим.

Потім хтось узяв мене за руку, і я із шумом видихнула. Вени наповнилися кеном. Солодким, тягучим. Карамельним. Він проник у жилу, сп’янив. Добре… Як же… добре! Я застогнала від насолоди та сильніше стиснула чиюсь долоню.

— Ну, усе, годі, — лагідно сказав другий голос, і долоня, що випромінювала солодкий кен, відпустила мою. Розчарована, я спробувала розплющити очі, але вони рішуче не хотіли розплющуватися. Хотілося ще, поглинати та насолоджуватися. Ні про що не думати, окрім задоволення.

— Полю. — Гліб сів поруч, погладив по щоці.

— Ммм…

— Жива?

Поступово сп’яніння відпускало, думки прояснювалися, навіть одне око злегка розплющилося. У полі зору з’явився Гліб — стривожений та розпатланий.

— Тобі не варто бути зі мною, — прошепотіла я і облизнула пересохлі губи. — Мішель…

— Помовч, гаразд! — перебив він. — Ти як?

— Пити хочу…

Гліб одразу ж підняв мою голову, підніс до рота склянку з водою, і я одним духом її осушила. Розліпила друге око, озирнулася.

Усе в кімнаті було синім. Синій розділився на безліч відтінків і розсипався стінами, стелею, ліжком, де-не-де розбавляючись білим і чорним. Ніч кольору індиго вишкірялася у вікно через темну газову фіранку. Відбивалася в дзеркалі на стіні сумішшю міських вогнів та темряви. Зі стін лилося холодне світло від тонких вигнутих дугою світильників. Інші частини цих стін прикрашали картини-абстракції.

Під головою в мене лежала темно-синя подушка.

Я підвелася на ліктях.

— Тебе не вчили не витрачати сили під час виснаження? — суворо насварив мене Гліб і знову вклав на ліжко, натиснувши на плечі.

— Виснаження? — перепитала я. Розуміла з кожною секундою дедалі менше, а запитань збиралося дедалі більше. — Де ми?

— В Еріка. Він подзвонив мені з якогось клубу. Тебе отруїли, а він вилікував. Здається, навіть без наслідків… — Гліб уважно мене оглянув, вдивився у вічі, помацав пульс і, нарешті, полегшено видихнув: — Ну, слава богам, жива!

Потім ще щось говорив, але я не слухала. На згадку про Еріка в грудях розлилося тепло, жила відгукнулася, занила, а долоні засвербіли.

У мені його кен. Солодкий, карамельний. Саме від нього голова й паморочиться.

Так, стоп. Гліб сказав, мене отруїли. Отже, це правда… Я згадала голос, який наполегливо кудись кликав, а я йшла, наче під гіпнозом. Бррр, моторошно! А якби я дійшла до мети? Що було б тоді?

Роздуми перервав мій несподіваний рятівник. Він увійшов до кімнати з бинтами в руках. Посунувши Гліба, сів на ліжко, узяв мою руку й почав обробляти рану.

Тільки тепер я побачила поперечний поріз на долоні та зрозуміла, що Ерік передавав мені кен через кров. Хіба так можна під час виснаження? Хіба це не закінчується смертю?

Але я була жива, навіть надто жива для виснаженої — серце гулко забилося десь біля горла, думки сплуталися, а погляд зупинився на обличчі Еріка — зосередженому й серйозному.

Він, здавалося, захопився обробкою рани. Світле волосся зібрав у пучок, лише одне пасмо вибилось і падало на обличчя. Раптом мені захотілося прибрати його за вухо, але я стрималася. Із цікавістю спостерігала за ним, надзвичайно мовчазним, без краплі глузування на обличчі.

У нього були теплі руки, і мене огорнув спокій та впевненість. Дивний контраст із відчуттями кількох попередніх днів, а якщо врахувати, що хтось отруїв мене, це почуття збивало з пантелику.

Це все його кен, подумала я, але без агресії.

— Дякую, — сказала тихо.

Ерік глянув у вічі, злегка всміхнувся і кивнув. Потім закінчив перев’язку й підвівся. Я сіла на ліжку та розправила сукню.

— Зірвався з гачка твій отруйник, — сповістив Ерік і розсіяно покрутив між пальцями срібний амулет. — Не думаю, що він найближчим часом з’явиться. Маєш ідеї, хто це міг бути?

Я знизала плечима.

— У мене небагато ворогів.

— Правда? А так одразу й не скажеш, — пожартував він. Простягнув візитівку й додав уже серйозно: — Мій телефон, якщо раптом передумаєш.