Розділ 5. Нові загрози

Морозне повітря обпалило щоки, повернуло тверезість думки та нагадало: у мене є три дні. Три дні — немало, особливо, якщо знаєш, чого хочеш.

Зараз мені хотілося вбити Мішеля. Прямо в залі нарад. Відкрити долоні й перетворити стародавнього на попіл. Хоча я розуміла, що це нічого не змінить — лише додасть атлі проблем. Перед виходом він перелічив нюанси нашої угоди. Я йду з атлі й не маю права зустрічатися з ними — ні з ким із племені. Навіть із Глібом. Це не обговорювалося. Порушу заборону — Влад помре, а Андрій… Загалом нічого хорошого не буде. Та й мені Мішель пообіцяв підкинути проблем.

Гліба на вулиці не було. Як і його мотоцикла. я набрала його номер. Через кілька секунд слухавку він усе ж таки взяв.

— Ти де? — схвильовано запитала я.

— Я це… У тебе все гаразд? Тобто я… — Він трохи помовчав. — Думки в купу не зберу.

— Де ти? — наполегливо повторила я запитання.

— У квартирі. Тобто… у тебе.

— Та що з тобою, Ізмайлове?! — вибухнула я, але тут же запнулася. Здогад здавався таким логічним і одночасно безглуздим. — Ти що, п’яний?

— Так, тобто… ні. Влада вже відпустили?

Я зітхнула й покосилась у бік вхідних дверей. Там, спершись на ковані бильця, опустивши голову, стояв Влад, а Мішель йому щось серйозно пояснював.

— Відпустили, — похмуро відповіла я. — Стривай, а звідки ти…

— Неважливо. Слухай, Поліно, тут така справа… Ти не могла б переночувати в атлі? Я приїду трохи згодом, треба дещо розрулити.

— Твого вождя мало не стратили, а тобі треба дещо розрулити? — здивувалася я. — Глібе, у тебе все гаразд?

— Потім розповім. Візьміть таксі, я через пару годин буду. — І вимкнув звʼязок.

Напевно, світ потихеньку божеволіє. Або я. Одне з двох.

Я викликала таксі. До атлі не хотілося, але, як на зло, Глібу знадобилася квартира. Саме сьогодні. Ну, що за несправедливість? Не могла вона йому знадобитися, коли я була в сольвейгів?

Таксі приїхало напрочуд швидко — за п’ять хвилин. Мішель відпустив Влада і провів нас пильним поглядом, від якого захотілося відмитися. Влад сів поряд зі мною — на заднє сидіння. Мав кепський вигляд, але кращий, ніж у видінні. Сорочку застебнув, але вона вся забруднилася в крові, і я ледь придушила нудоту.

Ми виїхали за місто.

Таксист їхав повільно і плавно, дозволяючи насолодитися видом за вікном — нескінченною дорогою, що освітлювалася ліхтарями, та полем, повністю вкритим блискучим снігом. Романтика!

— Як ти? — тихо спитав Влад.

— Замовкни! — прошипіла я і відвернулася до вікна.

Найменше, чого зараз хотілося — говорити з ним. Здавалося, одне слово — і приб’ю його замість Мішеля.

Решту шляху ми подолали в повній тиші. Так само мовчки увійшли до будинку.

У вітальні стояв неймовірний гул, який утих одразу, як ми з’явилися. Крім атлі, були присутні Мирослав, декілька альва й незнайомі мені хижаки — смаглявий темноволосий чоловік із тонкими рисами обличчя, кучерява низькоросла шатенка й засмагла блондинка з виразними бірюзовими очима.

Вона підвелася з дивана, полегшено видихнула й кинулася Владу на шию. Обійняла так міцно, що, здалося, він задихнеться.

— Я знала! Знала… — прошепотіла гаряче й обернулася до мене.

— Дякую!

Я не зрозуміла, за що вона мені дякує, хто вона така й що тут робить. Мені було начхати. Нестерпно хотілося зачинитися десь і подумати. Часу залишилося мало, і я не хотіла витрачати його на розмови з незнайомцями.

— Вибач, що не зустрів, — втомлено промовив Влад і погладив блондинку по волоссю.

— Нічого. Кирило подбав. Як ти?

— Давай потім. — Влад повернувся до мене. — Треба дещо обговорити з Поліною.

— Не впевнена, що хочу говорити з тобою, — зло сказала я. — Сьогодні точно.

— На жаль, у нас мало часу.

Як би я не злилася на Влада й на ситуацію в цілому, не могла не визнати, що він має рацію. Потрібно щось вирішувати, а рішення ніяк не хотіло вигадуватися. Я не була майстринею інтриг, а ось Влад якраз досяг у цьому успіху. Можливо, він має ідеї, які не обмежаться фразою «прибити Мішеля». Тепер мені навіть хотілося залишитися атлі. На зло мисливцю. Щоби поставити цю вискочку на місце. Та хто він такий взагалі, щоб вимагати від мене зречення?! Це має бути моє рішення. Моє!

Бісові мисливці!

У кабінеті атлі пахло лимоном та хвоєю. Як же давно я тут не була! Хоча, зізнатися, усі неприємні розмови відбувалися саме тут. Й ось ще один — не менш складний. З Владом. Прямо прокляття якесь. Чергове.

Він стомлено опустився на диван і глянув на мене спідлоба.

— Ти не зобов’язана завжди рятувати мене.

— Тебе — ні, — погодилася я. — Але ти підставив Андрія.

Він заплющив очі й із хвилину про щось зосереджено думав. А потім сказав:

— Не треба зрікатися. Я вижену тебе сам. Так у тебе буде можливість бачитись з атлі.