Розділ 4. Ультиматум

— Впевнена? — Іра присіла на ліжко й поклала долоню поверх моєї сумки, наче я могла схопити її та вибігти з квартири, не попрощавшись.

— На всі сто, — кивнула я. — Не можна годувати внутрішніх демонів. Так сказав Барт. Я йому вірю. До того ж я все ще атлі, як і ти. Ти знаєш, що це означає.

— Поки ти не побачила той сон, усе було простіше… — пробурмотіла вона і відвернулася. — Боюся, тобі буде важко в Житомирі.

— Не буде, — запевнила я. — Якщо боїшся, поїхали зі мною.

— Я ще не готова битися зі своїми демонами. — Вона прибрала руку із сумки, ніби даючи мені дозвіл виїхати. — Тебе Ден… підкине?

— Так швидше.

— Зателефонуй, як тільки будеш на місці. Я хвилююсь.

Я всміхнулась і міцно обійняла подругу.

— Мене там ніхто не з’їсть, — пообіцяла я.

— Не забудьте відмітитися у Євгена.

— Заїду сама. Ден не відмічається. Не впевнена, що мисливці взагалі знають про його існування.

Євген — доглядач Києва — був досить молодий і неймовірно толерантний до хижаків. Авторитетом не тиснув, просто вів облік приїжджих. Ми з Ірою відзначились у нього в день прибуття, він кивав і всміхався, потім зателефонував Мішелю та отримав підтвердження. Досить бюрократична система для світу, де все збудовано на кені.

Ден, наскільки я зрозуміла, не був врахований, як хижак, у жодному місті в жодній країні. Ну а що? Він одинак, племені не має, зобов’язань теж. А ще в нього чудовий дар. Завдяки йому Дена не знайдуть. А якщо знайдуть, то це буде вже зовсім інша історія…

Пам’ять дбайливо підкинула картинку зі снів, які снилися мені останні два тижні — тортурна Альріка, задоволене обличчя Мішеля та Влад, підвішений на перекладині. Кров на підлозі. Кен, який розчиняється в повітрі. Сни були один яскравіший за інший.

Тут же прокинулась нав’язлива тривога за Андрія. Адже саме він був доглядачем атлі й мав повідомляти Мішелю про їхні провини. Впевнена, Андрій не став би здавати Влада. Попри дивний стан речей, що склався після війни, Андрій не міг настільки просочитися цинізмом. А це означає, що він теж у небезпеці. Його можуть судити за сприяння хижакам. Подібний злочин, наскільки я знаю, карався жорстоко. Смертю. Цього я точно не могла допустити.

Глібу я зателефонувала наступного дня після видіння. Щоби переконатися, що справді бачила майбутнє, а не сьогодення, і Влада ще не стратили.

Того ж дня повернулася до Києва. Із сольвейгами прощалася і слізно обіцяла повернутися. Хоча б погостювати. Люсія подарувала мені кілька пакетиків із травами. Заспокійливий відвар, збір від застуди та, як вона прошепотіла мені на вухо, той самий засіб, аналогів якого ще не придумали в медицині для хижаків. Протизаплідне. Що дає стовідсотковий результат.

Я похитала головою і закотила очі, але вона наполегливо сунула мені пакетик у руку й серйозно сказала:

— Стати в пригоді.

Я була впевнена, що воно не стане в пригоді, але подарунок узяла, а цілительці подякувала. З нею мені найменше хотілося розлучатися. А ще з Бартом. Він провів мене до будинку, де ми жили з Іриною, і вдягнув на шию амулет, що захищає від ясновидців типу Гектора. Тепер я знала, що у світі багато небезпечних істот, навіть якщо вони чудово маскуються під беззахисних. Барт міцно мене обійняв і обіцяв доглядати за мною. Напевно, за допомогою Дена.

Втім, я не хотіла, щоб вони підставлялися через мене. Ні сольвейги, ні сам Ден. Впевнена, Мішель проявить милосердя до моїх друзів. Не знаю, що в нього за почуття, але вони явно нездорові.

Саме тому я попросила Дена зачекати на мене у квартирі. Треба було відмітитись у мисливців, ні до чого йому світився в Житомирі. Досить із мене інших переживань.

Переживання зустріли мене в парку. Біля того пам’ятника, який бачила Люсія. У Житомирі Ден раніше не бував, але в рудої був дар ментально ділитися картою місцевості. Такий собі уявний навігатор. Ну а що, зручно, показав Дену потрібне місце, й ось ви вже там. Дуже цінно для сольвейгів, так легше шукати своїх.

Засніжений парк був порожнім. Я попросила Дена затриматися, і ми прогулялися до альтанок. Тих самих, в одній із яких провалилося моє перше полювання. Я посиділа на лавці, де тремтіла від страху Таня, і де Льоня шукав веселку.

Так дивно, майже нічого не залишилося від тих емоцій. Вони викликали сумну усмішку і, здавалося, віддавали гіркотою на язиці.

До моєї квартири ми дісталися вже на таксі. Кожна секунда в місті налипала на мозок спогадом, і, коли ми ввійшли до під’їзду, їх уже було не злічити. Психіка ризикувала не витримати, і я завбачливо приготувала собі заспокійливий відвар із трав Люсії. Допомогло — серце забилося рівніше, а руки перестали тремтіти.

Я сильна, сказала собі. Витримаю. Заміню спогади про драугра новими — щасливими та радісними. Адже багато чого з того, що сталося зі мною тут, залишило в душі місце для усмішки. Наприклад, посиденьки з Глібом, коли він лякав сусідів піснями під гітару. Рідкісні вечори, проведені з Вікою на кухні. Або смачний чай із пирогами в Андрія.

Його голос чути було дуже приємно. Мисливець здивувався, довідавшись, що я повернулася. Я повідомила, що заїду за годину. Він повинен був відвезти мене до штабу мисливців, щоби проводити до Мішеля.