Розділ 3. Привиди минулого

Ден розбудив мене рано — о п’ятій ранку. Звелів вмиватися, чистити зуби та бути готовою за пів години. Нелюд! Я трохи зловтішалася, що в нас нічого в холодильнику не залишилося, і в цей час він не буде насолоджуватися смачними котлетами.

Через пів години я була вже одягнена і зла. У зимовій куртці й чоботях одразу спітніла, хоча це не зменшило бажання впасти на ліжко й доспати кілька годин. Дивно, саме сьогодні мені вперше не снилася Герда — чи то спілкування з Бартом вплинуло, чи я підсвідомо почала відпускати минуле.

Ден, здавалося, ні краплі не зніяковів, узяв мене за руку й кинув:

— Затримай дихання, а то знудить.

Наче я не знала. Я заплющила очі, міцніше вхопила його за долоню і вдихнула. А коли розплющила очі, завмерла.

На нас дивилася снігова галявина. Сніг відбивав яскраве сонце й розбризкував на всі боки сліпучі відблиски. Поляну півколом обступили ялинки — високі, пишні, розкинуті гілки, наче у вітальному жесті. Убрані в пухнасті білі шарфи та шапки, вони приєднувалися до спільного сяйва.

А на самій галявині, мов гриби, безладно стояли намети. Темно-сині, кольору хакі, отруйно-лимонні, жовтогарячі. Між ними ходили люди у фуфайках, дутих куртках, зимових чоботах, вʼязаних шапках та шарфах. У центрі горіло багаття, на якому щось варилося у величезному, начищеному до блиску казані. Від вогнища вгору підіймався сизий дим, а від казанка йшов неймовірно смачний аромат, і я одразу згадала, що сніданку сьогодні не було.

З помаранчевого намету, одягнена в смушеву шубу до колін, вийшла руда дівчина. Та сама, зі сну. Озирнулась, зупинила на нас погляд, і на обличчі розпливлася радісна усмішка. Вона помахала нам і поманила до себе.

— Це Люсія, — повідомив Ден і потягнув мене вперед.

Люсія справді була гарячою. Висока, з тонкими рисами обличчя, з розпущеним рудим волоссям, яке зміїлося по спині до самих сідниць, довгими віями й пухкими рожевими губами, які навіть фарбувати не треба. Чарівний ефект природної вроди.

Коли ми підійшли, вона променисто всміхнулася мені й міцно обійняла.

— Я чекати на тебе, — сказала хрипким голосом. — Бачити уві сні. Пізно. Драугр уже знайти тебе. Вибач.

— Люсія погано розмовляє українською, — пояснив Ден. — Вона виросла в Штатах, із батьками. Жила серед людей, майже як ти, до тринадцяти років.

— Рада познайомитися, — привіталася я, не вірячи, що бачу її насправді, а не у вигаданій хельзі. Повернулася до Дена і спитала: — Де ми?

— У Карпатах, ​​— посміхнувся він. — В лісі. Так живуть сольвейги. Якщо залишишся, доведеться звикнути.

Я ще раз озирнулася. Поселення сольвейгів у наметах виглядало як привал туристів-екстремалів, які звикли спати на снігу в спальних мішках та ходити до туалету в кущики. До речі, кущиків тут не спостерігалося — мабуть, вони бігали в ялинки. Я із жахом зрозуміла, що про фен, праску, косметику та улюблені джинси доведеться забути. Тут швидше підійдуть ватяні штани… Як ці люди купаються?

Я зіщулилася і проковтнула. Не так мені бачилося життя сольвейгів.

— Ходімо тебе годувати! — просяяла Люсія і потягла мене до багаття.

Там уже зібралося багато народу — людей з двадцять. З кожним мене знайомили, кожен мене обіймав, вітав, іноді не українською. Я неуважно всміхалася і кивала. Імена та обличчя змішалися в божевільний вир і сплуталися в пам’яті.

Вони приймали мене, як свою. Наче я давно жила серед них, знаю кожного не один день і з кожним встигла поділитися секретом. Мене вмостили в розкладний стілець, прямо біля багаття, у руки всунули алюмінієву тарілку з гарячою юшкою і скибку житнього хліба. Юшка, до речі, виявилася напрочуд смачною. М’ясний бульйон, якась каша та картопля.

Поки я їла, хлопець на ім’я Юлій — зовсім ще підліток, років шістнадцяти, — поплескував мене по плечу і примовляв:

— Це ж треба…

Ден теж уплітав за обидві щоки, дивився на мене спідлоба й посміювався. Здавалося, він був тут своїм. Звичайний хижак серед сольвейгів. Як я серед атлі, тільки навпаки. Здавалося, різниця енергетик його не бентежила — відволікаючись від мене, він залицявся до Люсії, а вона весело реготала й обзивала його бабієм.

А я раптом зрозуміла, що мені надзвичайно легко тут. Наче я знайшла своє місце — тяжкість впала з плечей, біль вщух, образи затерлися, розчинилися в нових яскравих враженнях, поступово замінилися образами Люсії, що сміється, непосидючого Юлія, лукавого Дена, скромного й постійно бентежного Олексія — чоловіка з дровами, як я його прозвала себе. Він стояв осторонь і говорив не до ладу, але від нього виходила сильна хвиля тепла.

Ось вона — моя сім’я. Справжня. Живе дивним життям пустельників, шалено позитивним і дружнім. Місце, де я не почуваюся чужою.

Чому ж саме тут я явно відчула, як ниє в грудях, вивертає кишки туга за людьми, що залишилися там, у зовнішньому світі? Там мені не місце. Там біль та зрада. Там залишилося минуле, яке мало не зламало мене…

Чому саме тут — де зв’язок із тим світом витончився, ризикуючи порватися назавжди — мені так не хочеться його відпускати?

Ден поставив тарілку на сніг і піднявся на ноги, відволікаючи мене від меланхолійних роздумів. Обличчя його стало серйозним, зосередженим, а в голосі явно читалося тепло, коли він сказав: