Розділ 2. Сольвейги

Серце билося. Долоні тряслися. У горлі неприємною грудкою стала образа — неконтрольована та колюча. Стоїть тут, дивиться, усміхається. А де він був, коли я вмирала? Коли, залучена до заплутаних інтриг Влада та схибленого на контролі Альріка, намагалася вижити? Де він був, коли Кіра… Герда…

— Ти завжди такий несподіваний, Барте, — пробурчав Рік, підійшов та потиснув чоловікові руку. — Те, що Поліна — сольвейг, багато що пояснює. Втім, налі — однаково занадто зухвало… для жінки.

— Чи можна нам поспілкуватися без свідків? — перебив його сольвейг зі сну й ласкаво подивився на мене. — Нам треба багато обговорити. І сподіваюся, мій візит залишиться в таємниці. Я маю на увазі не лише андварі. — Він багатозначно глянув на Іру, яка вирячилася на нього, як на диво.

— Іра знає про сольвейгів, — сказала я. — Як, втім, і решта атлі.

— Ми поговоримо і про це також.

— Мій дім — твій дім, — привітно запевнив Рік.

— Ходімо. — Барт простягнув мені руку і, попри образу, я вклала свою долоню в його.

З ним поряд було тепло. Надійно. Не хотілося страждати, боятися, тривога розтанула, поступаючись місцем чомусь іншому — сильному, глибокому, незбагненному почуттю єднання. Чи впливав він на мене? Чи був це якийсь зв’язок, що незмінно з’єднує сольвегів? Яка різниця? Мені не хотілося, щоби це закінчувалося. Аби він завжди тримав мою руку, вливав у мене тепло та світло. Надію на майбутнє. Адже поряд із ним біль вщухав. Зовсім. Цей чоловік ніби вимкнув його. І стало добре.

Кабінет андварі був невеликим, але затишним. Величезне вікно майже на всю стіну, посеред кімнати стіл зі світлого дерева, за ним крісло. Комп’ютера немає, лише якісь папери, акуратно складені в кутку, канцелярський набір та телефон. По другий бік від столу два стільці зі світло-сірою оббивкою.

— Пробач, — сказав той, кого вождь Рік назвав Бартом. Потім він обійняв мене і притис до себе. — Пробач мені, дівчинко, я малодушний.

І я розплакалася. Прямо там, у чужому домі, обіймаючи людину, яку зовсім не знала. Просто ревла, уткнувшись носом йому в груди. А він гладив мене по спині та примовляв:

— Все добре. Уже все добре.

Він мав рацію — усе дійсно змінилося на краще. Поряд із ним життя набуло сенсу, забарвилося яскравими фарбами та заблищало.

Я знехотя відсторонилася, зніяковіло витерла сльози. Дожилася — плачу перед незнайомцями, хай і перед тими, з ким спілкувалася уві сні.

— Ти мені снився, — сказала і відвела погляд.

— Знаю, — кивнув він. — Я та Люсія.

— Люсія? — Я насупилася, а потім здогадалася: — Руда дівчина!

— Ми намагалися попередити тебе. Якось дати про себе знати. У снах складно висловлюватися чітко, твоя підсвідомість розуміє інформацію по-своєму. Уся проблема в тому, що наші провидці дізналися про тебе надто пізно. Коли з’являтися поряд стало небезпечно.

— Через неї, — здогадалася я. — Через Герду.

— Я не міг ризикувати своїми людьми. Драугри — єдині істоти, проти яких ми безсилі.

— Вам і зараз не можна з’являтися поряд зі мною, — гірко посміхнулася я. — Альрік може вигадати ще експерименти.

— Первозданний не такий сильний, яким хоче здаватися. Але ти маєш рацію, на той момент я мало чим міг допомогти. — Він трохи помовчав, а потім усміхнувся. — Але в тебе були інші помічники.

Я підвелася, подивилася зло. Він жартує? Не схоже. Справді, має на увазі Влада.

— Це важко назвати допомогою.

— Іноді нам не доводиться вибирати, — сумно відповів Барт. — Соромно визнавати, але вождь атлі зробив те, чого я не зміг — зберіг тобі життя.

— Повір, це мало схоже на життя. — Я зітхнула і вирішила змінити тему. — Я шукала тебе. Вас. Сольвейгів.

— Знаю. Тому я тут.

— І що тепер?

— Все ще хочеш дізнатися, хто ти? — Променисті очі всміхалися, від чоловіка виходило тепло — внутрішнє, заспокійливе, манливе. Здавалося, я знаю його сто років. Проблеми пішли, розчинилися в повітрі, а ті, що залишилися, бачилися незначними та дрібними. Такими дрібними, що не заслуговували на увагу.

— Хочу, — кивнула я і всміхнулася у відповідь.

— Я зайду завтра. Якщо забажаєш, за тобою нагляне Ден. Йому можеш довіряти, як мені. Він багато років допомагає сольвейгам тримати зв’язок із зовнішнім світом.

— Із зовнішнім світом?

— Завтра все дізнаєшся. І так, скажи подрузі, що затримаєшся.

— Надовго?

— На пару місяців точно. — Він трохи помовчав. — Якщо захочеш, то назавжди.

Назавжди в іншому племені. Поринути в таїнство життя сольвейгів, з’єднатися з ними енергетично, присягнутися на вірність новому вождю… І забути минуле, як страшний сон.

Звучало привабливо та… нереально. Зовсім. Наче висмикнута з альбому картинка з можливим майбутнім, яку я не встигла на себе приміряти, але вже зрозуміла, що вона мені не личить.

Втім, я зовсім не знаю Барта. Можливо, поживу пару місяців із сольвейгами, познайомлюся з усіма, звикнусь і прийму свою суть.