Розділ 1. Людина зі сну

Я прокинулася вночі — вирвалася із в’язких снів у реальність. Мені снилася Герда. Вона простягала до мене руки та посміхалася, а Влад лежав біля її ніг. Жахлива смерть, але хіба цього варто було очікувати?

На тумбочці горів світильник — з деяких пір я не могла спати без світла. Боялася. Темрява стійко асоціювалась у мене з драугром — здавалося, вночі Герда оживе і прийде мене «доїдати».

Я встала й подивилася на телефон. Пів на четверту. Що ж сьогодні вдалося поспати майже до ранку — це вже прогрес.

Я підійшла до вікна і притулилася чолом до скла. Надворі щосили бушувала зима — кінець жовтня, а вже снігом вулиці замело. Липкі широкі пластівці плавно падали з неба, наче хотіли проникнути всередину, чіплялися до скла, а потім сповзали вниз і осідали на підвіконні.

Якщо провести паралелі, могло здатися, що Влад і тут переслідує мене. Напевно, від цього відчуття я теж не зможу позбутися.

Ззаду клацнув вимикач, і кімнату затопило яскраве світло.

— Знову? — запитала Іра й зачинила за собою двері.

Я кивнула.

— Може, зварити заспокійливий відвар? Я не цілитель, але…

— Не треба, дякую. Усе одно вже вставати пора.

— Бігатимеш у таку погоду?

— Погода спорту не перешкода. — Я відлипла від скла й повернулася до неї. — А ти йди, поспи ще. Сьогодні неділя.

— Все не засну, — насупилася вона. — Мені вчора Гліб дзвонив. Запитував про тебе…

— Мені він теж часто дзвонить. Усі вони… Але я не можу. Ще не час…

— Сьогодні повертається Рік — вождь андварі. Я вже сказала, що ми завітаємо в гості. Крег натякав, що Рік знає дещо про сольвейгів.

— Добре, — зітхнула я. — А то майже пів року минуло, а я ні на крок не наблизилася до цілі.

Ми вже довго мандруємо. Іра прийшла до мене наступного дня після мого повернення з Будапешта — розпатлана і зла. З валізою. Точніше, з дорожньою сумкою. Величезною такою, червоною, на коліщатках. Вкотила її до мене у квартиру і веліла збирати речі.

У той час, як я слухняно складала нечисленні пожитки, вона розповіла про бурхливе прощання з Владом, яке супроводжувалося, в основному, гнівними репліками Іри.

А потім вона його вдарила. Несильно, як висловилася войовниця: інакше добила б. Я в цьому, звичайно, сумнівалася, але озвучувати сумніви не стала.

Літо справді було бурхливим. У перервах між напливами депресії та жалю до себе, я слухняно виконувала розпорядження Іри й намагалася жити.

Ми влаштувалися в Києві, винайняли квартиру в центрі та лікувалися. Здебільшого лікували, звичайно ж, мене. У хід йшло все — гумористичні серіали, шоколад, алкоголь, клуби, швидкоплинні знайомства, сльози. Загалом, традиційний жіночий арсенал.

Іра дуже старалася. Ближче до липня я усвідомила, як їй нелегко, і почала лікувати вже її. Від алкоголю відмовилася, цигарки теж викинула в сміття. І записала нас до тренажерної зали. За тиждень зрозуміла, наскільки спорт відволікає від непотрібних думок, і почала бігати вранці. У результаті тіло в мене стало більш підтягнутим, а дихання — рівним.

Ми трохи поїздили Україною, сподіваючись знайти тих, хто хоч щось чув про сольвейгів, але марно. Ніхто нічого не знав.

А до кінця вересня повернулися в столицю.

Київ разюче відрізнявся від Житомира не лише зовні: кількістю жителів, шириною доріг та цінами. У нього була інша душа — горда й норовлива душа жінки. Кажуть, що старі міста впливають на життя людей, що їх населяють. Київ прийняв мене — біженку — але в серце не пустив.

Проте мені подобалося місто — велике й метушливе. У такому легко загубитися. Київ приваблював вогнями та звуками, наче величезний мурашник, що підкоряється негласним правилам, без знання яких можна пропасти.

Про андварі Іра заговорила минулого тижня. З Крегом, їхнім жерцем, вона дружила з дитинства, а Рік та його дружина будуть раді бачити нас у гостях. Крег багатозначно посміхнувся Ірі при згадці про сольвейгів і сказав, що краще нам поговорити про це з Ріком.

Й ось вождь андварі повертався із чергової дипломатичної місії. Навіть не думала, що хижаки можуть крутитися в політиці. Це ж якийсь морок треба вміти напустити!

Втім, на андварі я теж особливих надій не покладала. Але піти все ж погодилася. А що як пощастить? Адже якщо не знайду сольвейгів, доведеться визнати, що я лишилася без племені. Або повернутися до Житомира. До атлі…

До цього я не готова. Навіть більше, ніж не готова — від думки про це починають тремтіти коліна, а шлунок скручується вузлом.

Я прогнала неприємні спогади годинною пробіжкою сплячими вулицями, а потім змила залишки під душем.

Неділю ми з Ірою присвятили собі. Сходили в салон, потім по магазинах, і надвечір я вже мала масу нових речей і темні пасма у волоссі.

До будинку андварі — двоповерхового, в англійському стилі особняка під Києвом — ми приїхали веселі та щасливі.

— Який величезний! — захопилася я, витріщаючись на численні ліпнини.

— Рік Картер любить покрасуватися. Він завжди таким був, ще до роботи в посольстві. Андварі тоді жили в Канаді, та ми часто їздили до них у гості.