Пролог

Сонце сліпило. Порив вітру підняв жменю піску і жбурнув в обличчя. Я підняв руку, щоби прикрити очі. Тіло в мене тут інше, а інстинкти ті ж самі. Дивно.

Спідлоба глянув на нього. Навіть не скривився. Посміхається і дивиться в далечінь. Наче знає тут кожен кут. Наче бував.

Як же він мене дратує! З кожним днем ​​стає все важче його терпіти. І цю самовдоволену посмішку, і чіткі, вивірені рухи, і прямий погляд. Бісить! А особливо бісить, як вона на нього дивиться. Немов…

Ні, вона повернулася до Житомира не для того, щоб я так бездарно її втратив.

Я посміхнувся. Цей світ мені чудово знайомий. А йому — ні. У хельзі повно небезпечних місць, де можна заблукати, потрапити в засідку, загинути від укусу скорпіона. Або залишитися тут назавжди. Адже, крім хельїна, ніхто його звідси не виведе. Ніхто…

Чудовий план, Владе. І що далі? Ні, смерть — раптова, яка матиме вигляд нещасного випадку — чудове рішення.

Адже я вже знаю, бачив у напівпрозорих, зміїних очах, що він сумнівається. Через неї. Не піде. Це випробування — пилюка в очі. Мені, їй, світу.

Він залишиться.

І тоді вона вже ніколи не буде моєю.

Я не можу її втратити. Тоді коли вона жила в Києві, усе було простіше, а зараз… Вона повернулася. І після вимог Мішеля їй було погано. Я явно це бачив. Отже, вона не хотіла йти. Отже, у мене та в атлі є шанс. Тепер для її повернення жодних перешкод не залишилося.

Крім нього.

За цей час ми не промовили жодного слова, і я відчував, що мої почуття взаємні.

Вестар наздогнав нас посередині шляху.

— Вони ховаються там. — Він показав рукою в північному напрямку. — Об’їдемо західні скелі та застигнемо їх зненацька.

— Упевнений, нас там уже чекають, — насупився я. — І готові зустріти.

— Так у чому річ — атакуємо з двох боків, — пролунав праворуч ненависний голос. — Ви зайдете з тилу, а я відверну їхню увагу. Прикінчимо вже цього вашого Орма!

— У нього чимало воїнів. Не можна розділятися, — насупився Вестар. — Ти ризикуєш померти.

— Як на мене — чудова ідея, — не роздумуючи, заперечив я. — Орм чекає на нього одного. Так у нас буде фора, Вестаре. Ми вже два тижні тут, і жодних результатів. Зараз Орм не настільки сильний, як у своєму замку. Думаю, вони чекають на напад саме з тилу, і такий хід їх здивує. Вони розгубляться, а ми вдаримо.

Вестар насупився, кивнув.

— Впораєшся?

— Мене сам Арендрейт тренував. Він бачив, як бився Герсир!

Він посміхався, і мені хотілося стерти цю посмішку прямо там. Закопати в піску.

— Перших не існує, — промовив я і відвернувся.

— Це ти так думаєш.

Чорт, як же бісить! Нехай Орм його прикінчить, нарешті. Я навіть поплачу на похороні.

— Перші будуть завжди, — повчально сказав Вестар. — Рушай. Нехай боги тебе бережуть.

Він поїхав, і я проводжав його поглядом — ненависним і злим. Сподіваюся, він не повернеться із цієї битви. Так, справді, буде краще. Для всіх.

— Цей виживе, — навіщось сказав Вестар і лукаво глянув на мене. — Такий може завдати багато проблем.

— Що ж…

— Якщо він помре, ти не отримаєш жінку. Примусь його піти. — Володар східних земель криво посміхнувся. — А потім змусь її повернутися.

Він пришпорив коня, віддаляючись і піднімаючи жовту хмару піску.

— Наче її можна змусити, — промимрив я.

Десь неподалік жалібно крикнув птах. А вдалині причаївся загін західних воїнів на чолі з Ормом. Вони чекали. Чекали того ж, що і я — що цей набридливий чоловік залишиться тут назавжди та згниє в пустелі, тиші та самоті.