Зважаючи на вранішню годину, корчма зустріла козака байдуже. Двері доволі просторої хати хоч і не були зачинені, але і сніг зі сходів ніхто не відгортав. Певно, корчмар вирішив, що як комусь пильно треба, то і замет на порозі перепоною не стане; не великі пани сюди ходять, а в нього руки не куплені, щоб перед кожним стежку прочищати. І, судячи з натоптаних слідів, мав рацію — таки не перешкоджало. А, для найохайніших, у кутку, біля входу стояв обшарпаний березовий віник — обмести валянки, щоб не мокріли в теплі.
З широких сіней в шинок вело двоє дверей. Ті що праворуч виявилися замкненими, зате інші легко гойднулися назустріч, випускаючи зсередини якогось розхристаного, геть п’яненького міщанина. Зустрівшись поглядом з його осоловілими очима, Нестор про всяк випадок, притиснувся до стіни, даючи чоловікові дорогу. Той мугикнув щось, протупотів повз... а ще за мить знадвору донісся глухий звук падіння і невиразна лайка.
Пусте. Зима вміє м’яко постелити. А що вже світає, то і вічний сон гульвісі не загрожує — за годину-дві хтось нагодиться, та й підніме, якщо сам до того часу не оговтається на холоді.
Ступнувши в сизу хмару, що вирвалася у сіни, Нестор опинився у широкій залі, кволо освітленій кількома масляними світильниками, що ледь жевріли прикрученими ґнота́ми в кутах приміщення і в простінку між двома вікнами. Ще один — більший і яскравіший горів над шинквасом, за яким, поклавши голову на вискоблену ляду, дрімав господар закладу. Або хтось з помічників. Хоча, судячи по великій, лискучій лисині, це й був Лейба.
В залі, з відвідувачів було лише двійко чоловіків, зодягнених у жовнірські, темно-синього кольору, жупани і з шаблями біля боку. На столі перед ними стояли миски з наїдками, а от куманця чи штофу з горілкою не було. Тільки дві пузаті глиняні кружки, з котрих вони, час від часу запивали їжу. Жовніри їли похапцем, вочевидь, поспішали. До ворожки не ходити — гінці. Куди і від кого? А біс їх тещу знає. Чи не байдуже?
— Доброго ранку, гостей приймаєте? — підійшов до шинквасу.
Шинкар підвів голову, покліпав очима, приглядаючись оцінююче, а тоді кивнув:
— Пити? Їсти? Що пан запорожець бажає?
От, вражий син, одразу пізнав низовика. Що то досвід.
— Чарчина з морозу не зашкодить, — статечно пригладив вуса Нестор. — Але і від гарячої страви не відмовлюся.
— Сьогодні ще не варили… — розвів вибачливо руками Лейба. — Можу хіба юшки загріти? Добра юшка. Сама гуща залишилася. Є ще трохи тушкованого м’яса і підливки. Але якщо конче, то можна яєць всмажити на солонині.
— Годиться, — мимоволі ковтнув слину Нестор, бо останній раз їв гаряче днів п’ять тому у зимівнику Івана Сича, а далі вже харчувався лиш тим, що було в торбі, трохи розігріваючи хліб та буженину на вогні.
— Що саме? — перепитав шинкар.
— А от усе те, що сказав, усе і неси. Яєць десяток. Солонини і цибулі не шкодуй! Горілки чарку… — уточнив Нестор і бачачи, що той не квапиться, витягнув з-за пояса таляр і поклав на ляду. — Старчить?
Шинкар вправно змів долонею срібну монету, розплився у привітній посмішці і голосно загукав: — Ривко! Грій юшку і підливку! Юзю! Бігцем в курник! Десяток яєць неси!
Потім повернувся до Нестора:
— Прошу, пана козака, сідати до столу… Зараз усе буде… І люльку викурити не вспієте. Від Лейби ще ніхто голодний не пішов.
Жовніри мазнули очима по новоприбулому, але, певно, не побачили нічого для себе цікавого, бо байдуже відвернулися і продовжили жваво орудувати ложками.
Корчмар не здурив. Нестор лише повісив кожуха на вбитий у стіну гак, умостився зручніше і витяг з-за халяви ложку, як худорляве, чорнооке дівчисько, з іще заспаним обличчям, поставило перед ним пів хлібини, чарку, карафку з горілкою і миску паруючої юшки.
— Смачного…
— Дякую.
— На здоров’я… Пан козак дозволить? — не чекаючи згоди, Лейба присів на лаву навпроти.
— Пан тут господар… — потис плечима Нестор, наповнюючи чарку. — Але юшкою не поділюся…
Шинкар посміхнувся, виказуючи, що оцінив жарт, а тоді продовжив:
— Чи не буде нахабством з мого боку поцікавитися, у якій справі пан запорожець завітав до Сміли? Чи і як вони… — мотнув головою в бік жовнірів, — проїздом?
Перш ніж відповісти, Нестор випив півчарки, занюхав скоринкою і повагом, щоб не обпектися, сьорбнув кілька раз юшки.
— У справі… І вже знаю, що пана сотника нема в місті. Але мені й писаря вистарчить.
— Угу… — кивнув Лейба. — А що наш писар швидше як в полудень до управи не ходить, теж знаєте?
— Нема на то ради… — знову потис плечима Нестор і знову заходився біля юшки. Вона й справді була вище будь-якої похвали. Густа, як куліш, навариста. В міру приправлена спеціями. Годі відірватися.
Лейба зачекав трохи, не відволікаючи, а потім продовжив.
— Не смію питати… Чи пан козак прибув до нас простісінько з Січі?
Короткий кивок.
— Далебі… То скільки ж пан у дорозі?
— Акурат на Катерини виїхав… — Нестор відповів, бо саме наливав горілки вдруге і мав вільного рота.