Розділ 5

У Смілу в’їхав разом з сонцем, лишень з протилежних боків.

Мороз на світанку ще зміцнішав, тож місто стрічало Нестора порожніми вулицями і дворами. Навіть затяті брехуни-кобиздохи, що зазвичай не залишають без уваги жодного перехожого, проводжали його заспаними поглядами, лінуючись вилазити із затишних, нагрітих за ніч буд. Зима… Єдина пора для відпочинку, коли можна не квапитися, не зриватися вдосвіта, а спокійно полежати під периною. Звісно, це не стосується жіноцтва. Худоба, чоловік, діти — божим духом ситі не будуть, тож, одразу після третього переклику півнів, здіймаються над димарями один по одному сизі стовпчики, немов господині передають одна одній якісь таємничі, зрозумілі лише їм, знаки.

— І куди далі? — пробурмотів сам до себе Нестор, окидаючи оком чималеньке містечко, що привільно розляглося на пологому березі ріки. — От і вір, що язик до Києва доведе. Ні, він то, звісно, може, і доведе, якщо знайде в кого дорогу спитати.

Козак задумливо розглянувся безлюдною вулицею, і таки пощастило: неподалік зарипіла хвіртка, і з подвір’я за ворота випхалася закутана по самісінький чубок сукняної шапки, постать.

— Доброго здоров’я! Нехай Бог помагає! — зраділо вигукнув козак і послав коня вперед.

— Га? — незнайомець зупинився, повернувся до Нестора обличчям, підсліпувато приклав долоню дашком до чола і старечим, хрипкуватим голосом запитав: — Хто тут? Я тебе знаю?

— Певно, що ні, діду… — Нестор під’їхав ближче. — Я у ваших краях вперше. Дорогу хотів запитати…

— Дорогу? — перепитав старий і замість відповіді поцікавився сам: — А відкіля ти такий будеш, що посеред міста заблукати примудрився? 

— З самого Низу, діду… — не став критися Нестор, не зважаючи на кпин. Не те щоб був готовий розповідати про себе першому стрічному, але розумів, що так швидше розговорить старого.

— Запорожець, значить… — приступив той ближче, з цікавістю поглядаючи на вершника. — Не близький світ. А в наших краях що забув? У потребі чи на свята до когось зазирнув?

— Сотника вашого повидати хочу.

— Сотника? Он як… — протягнув старий повагом. — То ти не малого польоту птиця, коли до сотника на поранок зібрався.

— Та ні, — відмахнувся Нестор. — Так вийшло. Зачекаю…

— Оце вірно, — чогось втішився старий. Хоча з наступних слів радість його стала зрозуміла. — Пощо людину ні світ, ні зоря турбувати? А зачекати і тут можна. Злазь з коня, та й присядемо он де, біля плоту… — дід вказав рукою на припорошену снігом лавку.  — Розповім, як хату сотника знайти, щоб довго не блукати… А ти тютюном як, не багатий? Чув, що запорожці аби який самосад не смалять… 

Нестор мимохіть усміхнувся, але діда послухав. Однак мус чекати поки розвидніється? То краще вже тут, в доброму товаристві часину скоротати, а ніж стовбичити під парканом сотника, немов жебрак на паперті.

— Тютюн? Тютюн знайдеться… — Козак присів обабіч старого, відгорнув полу кожуха і витягнув з-за пояса кисет. — Пригощайтеся, діду.

— Омельком мене кличуть, — назвався той, випростуючи з розлогого рукава сухий кулак з затисненою в нім малою носогрійкою. — А ну, а ну…

Дід вправно натоптав люльку, зачекав доки Нестор вправиться зі своєю, а тоді обидва по черзі припалили від викресаного Нестором вогню і дружно видмухнули по хмаринці диму.

— А таки знатний тютюн, — похвалив старий, пихнувши ще кілька разів. — По грудях, мов смальцем помастили. Не де що наш горлодер. Раз дихнув — п’ять кахикнув.

Нестор згідно кивнув, але тему не підтримав. Не випадало власне добро хвалити.

— Мо’, скажеш, у якій потребі до сотника? — поцікавився трохи згодом дід Омелько. — Якщо не військова таємниця, звісно…

— Жодної таємниці, — стенув плечима Нестор. — Землі шмат дістав у спадок від побратима. От і хочу завірити в сотника грамоту на власність. Та й взагалі…

— Землю, кажеш? — пожвавішав старий. — У Смілі? А як побратима звали-величали? Я тут усе життя прожив, кожного знаю…

— Максим Твердохліб…

— Твердохліб, значить… — якось непевно пробурмотів старий. — А млин він теж тобі відписав?

— Так, — зрадів Нестор. — Побратим згадував про млин. Знаєте де це місце? Може, покажете? Гляну, перш ніж до сотника потикатися.

— От лишенько!.. — сплеснув старий руками і рвучко підхопився з лави. — От голова садова… Мене ж сват, либонь, уже виглядає! Непокоїться, чого не йду… А я тут ляси точу… Вибачай, синку… Іншим разом побалакаємо. Кваплюся.

— То я підвезу? — трохи розгублено промовив Нестор, здивований такою переміною в поведінці старого.

— Спасибі. Тут близько. Він ондечки мешкає… — дід Омелько вказав рукою на третю хату з протилежного боку вулиці, з темними вікнами і ані знаку диму над комином.

— А сотника… сотника як знайти?

— Тримай просто, аж до церкви, — старий затримався і став упівоберта, наче готувався в кожну мить дременути далі. — Там, на майдані, повернеш праворуч. Побачиш вуличку. От нею і їдь. Не заблукаєш… Щасти тобі, синку… — і поспіхом подріботів вулицею, так прудко перебираючи ногами, як лише міг.

Нестор провів старого дещо заклопотаним поглядом, потер підборіддя і здвигнув плечима. Не зрозумів цієї чудасії, але різне бува. Може, діда бігунка вхопила? Зрештою, йому з ним дітей не хрестити, то ж і голову забивати нічого. Сховав люльку та й поліз на коня, не соромлячись для зручності на лаву стати — коли на тобі одежі, як на капусті листя, соколом у сідло не злетиш.