Розділ 4

Порожня стаєнка добряче вихолола, але щільні стіни надійно укривали від вітру, і вже цього затишку було досить, аби перевести подих, що забивав у грудях не так мороз, як знавісніла метелиця. Кінь вдоволено порскнув, стріпонув гривою і потягнувся губами до плеча господаря.

— Стривай, друже… — поплескав його по шиї Нестор. — Скінчилися наші мордування. Зараз і зігрієшся, і повечеряєш…

Козак розсідлав коня, зняв вологу попону, протер спітнілі боки віхтем, потім скинув з плечей сукняний кобеняк* (*також бурка, кирея — найпоширеніший чоловічий верхній плечовий український одяг, досить широкий, щоб можна було зимою вдягати поверх кожуха. Головне, що відрізняло кобеняк від інших видів одягу без стану була відлога, каптур. Сукняний мішок, з прорізами для очей, який закидався за спину, а в дощ чи сильний мороз його натягали поверх шапки, захищаючи обличчя) і накрив ним коня. Озирнувся, помітив під стіною кипу сіна, підхопив добрячий оберемок і закинув за переруб.

— Добре… А тепер і про себе не гріх подбати.

Нестор відхилив двері, і завірюха в ту ж мить з такою люттю жбурнула снігом в обличчя, що козак мимохіть позадкував і мерзлякувато зіщулився.

— От зараза… — виходити назовні відразу перехотілося. — Ніяк сніговий дідько не вгомониться. Ну і лихий тебе бери.

Нестор присів на поріг, сунув за пояс грубі, вовняні рукавиці, а натомість витяг капшук з заздалегідь натоптаною люлькою і кресалом. Воно б і в стайні можна було переночувати, не великий пан, але думка про теплий хлів манила, як голодного запах хліба. Козакові до незгод не звикати, не раз посеред чистого поля спати доводилося, та одна справа, коли хочеш — не хочеш, а мусиш, і зовсім інше — як є вибір. Однак і занурюватися в круговерть хурделиці, з дошкульних обіймів якої щойно виборсався, ще не хотілося. Нехай, трохи згодом.

Нестор викресав вогню, роздмухав люльку і з насолодою затягнувся пахучим димом. Ще б пак, не буркун якийсь у кисеті, а справжній турецький тютюн, — цілий тюк якого перепав їм з Микитою Твердохлібом, як частка здобичі після останньої вилазки. Тієї самої що вкоротила віку побратимові, а його самого вклала до ліжка на всю осінь. Та ще й тепер, ні-ні, а защемить, заниє рана на плечі. Особливо в таку знавіснілу погоду. 

Нестор мимохіть потер долонею рамено і позіхнув.

— Ну, годі… чого не минути, те і відкладати нічого, бо ще трохи і отут, на порозі засну.

Козак встав, насунув глибше шапку, підняв комір кожуха і рішуче випхався надвір.

Сніговиця радісно вхопила його під руки, немов перепила кума, що прагнула танцю, і таки б закружляла, якби не стіна, притримуючись якої, Нестор майже навпомацки добрів до хліву. Намацав защіпку, прочинив двері і не зайшов — завалився у вологе, паруюче тепло.

Сполохані чи той його появою, чи то подмухом морозяного повітря, вівці неспокійно завовтузилися в кошарі, але Нестор уже зачинив за собою двері, і в хліву знову запанувала сонна тиша.

— Де тут та солома? — пробурмотів ще козак, почув, як сухі стебла зашурхотіли під ногами, і, не вибираючи кращого місця, гепнув долілиць. Заснувши швидше, ніж вмостився зручніше…

… Болісно іржали скаліченні коні, на різних мовах молили всевишнього чи проклинали долю поранені, хрипіли конаючі, але вже не дзеленчала криця і не шелестіли стріли. Як звикле, не витримавши прямого зіткнення, татари кинулися навтьоки, припадаючи до грив низькорослих, прудконогих бахматів. Козаки кинулися було слідом, але й версти не проскакали — завернули. Хто його зна’, що в голомозих на гадці: може, справді дременули світ за очі, а може — в засідку ведуть? Поле бою залишилося за січовиками, то й добре. Треба допомогти пораненим, віддати останню шану загиблим — і здобич поділити.

Микита відходив. Стріла прохромила козакові груди просто під серцем, і дивина була, що він ще й досі дихав. Мало того, був при тямі і міг говорити.

— Несторе… — покликав кволо. — Прихилися, друже. Маю щось пильне сказати. Поки здужаю…

— Бережи сили, брате, — обтер вкрите потом обличчя товариша Нестор Журба. — Зараз Лушпайка огляне найважчих і тобою займеться. Якщо стріла чиста була, без отрути… загоїться. І не з такого хлопці видужували. Потерпи трохи.

Нестор не був новиком і добре бачив, що побратимові залишилися лічені хвилини, але нащо йому про те знати. Та й різне бува. Справі, часом і не з таких поранень видряпувалися. Усе залежить, як міцно душа тіла тримається. Один — будь що жити хоче і до останку зі смертю бореться. Інша річ, як немає заради кого. Тоді біда. Тоді в від гикавки дуба дати можна.

— Що ти мене, як дітвака, вмовляєш? — скривився Твердохліб. — Прийшла стара за мною… Онде, сонце заступила… нема на то ради… А щоб я з легкою душею за нею пішов… куди там призначено… слухай і обіцяй, що волю мою останню сповниш.

— Ет, дурне говориш! Та ми з тобою ще…

— Помовч… У мене не так багато часу… не марнуй його… слухай.

— Та кажи вже, марновірний… — потис плечима Нестор. — Що з тобою вдієш.

— В сідлі грамота зашита… на землю… неподалік Сміли... п’ять моргів* (*міра земельної площі, що дорівнювала 0,56 га)… Наділ невеликий… зате з хатою і млином… Думав осісти на старості… Так хоч ти скористайся… Щоб не дарма кров…

Микита закашлявся, схопився за груди, застогнав, сіпнувся, наче хотів підвестися…