Розділ 3

Не чуючи ніг, Марічка важко опустилася на ослін.

Кілька безконечних тривожних хвилин минуло в напруженому очікуванні та прислуханні, чи упир не повернеться, та розпачливих думках: що ж робити? Молитва сама просилася на уста і йшла від серця: «Отче наш, іже єси на небесах…», — тільки й успіла прошепотіти молодиця, як знов почулося рипіння снігу під важкими кроками, а там і голос пролунав. Незнайомий, хрипкий, чоловічий.

— Агов! Господарі! Чи є хто вдома?

Марічка аж здригнулася, бо очікувала чого завгодно. Водночас дивуючись що в таку негоду комусь заманулося пертися на далекий хутір. Але хоч жива людина. Упирі, як стверджують усі, говорити не можуть лише гарчать.

— А хто питає?

— Здалеку я… — почулося знадвору. — У Смілу йду. Збився з дороги. Думав, пропаду ні за цапову душу… Богу дякувати та вашій турботі, господине, — вогонь у вікні помітив. Пустіть погрітися, заради всіх святих. Задубів — сил немає…

Марічка полегшено зітхнула, бо в думках вже казна що роїлося, і потягнулася до засувки. Але в останню мить пригадала, як характерник казав, що буцімто упиря Перепелиці самі до хати пустили. Бо двері вціліли, а вікна вибиті з середини. І попереджав, щоб люди були обачніші. Особливо у нічну пору. А що як помиляються люди, і почвара все ж уміє балакати? Рука сама відсмикнулася.

— Я б з радістю, але не можу... Господаря нема вдома. Що люди скажуть, як довідаються?

— На милість Божу! — вигукнув подорожній. — Що ж мені робити? Я ж геть задубію! Такий холод псячий, що слина до губ примерзає. Змилосердьтеся, пані!

— Не замерзнеш.

Марічка вже вирішила, як бути. Щоб і гріха на душу не брати за занапащене з переляку життя, і марно на небезпеку не наражатися.

— Чуєш мене? Обернися плечима до хати, і просто перед себе матимеш хлів. Увійдеш — одразу за дверима купа соломи. Біля худоби і зігрієшся, і переночуєш. Хочеш їсти — можеш подоїти корову. Цебрик там же намацаєш… Корова смирна, не брикне. А вранці, я вже чимось ситнішим пригощу. Ага… Мало не забула. Я трохи згодом пса випущу. Тож без потреби по подвір’ю не валандайся. Він чужих не любить.

— Пса? — перепитав незнайомець дещо насмішкувато. — То не біда. На відміну від господині, він одразу відчує, що я йому лиха не заподію…

Марічка мимохіть глипнула на Бровка, а той і справді, знову спокійно влігся у своєму закутку і наче дрімав, поклавши морду на лапи.

— Та вже нехай… — провадив далі незнайомець. — Спасибі і на тому. Не великий пан. В хліву, то й в хліву. Аби не надворі. Та й чим тут гордувати, якщо навіть Діва Марія в яслах породила? Коня куди поставити?

— Праворуч од хліва стодола, а наступні двері — то стайня.

— Зрозумів. Ну, то щира дяка, пані господине, і на добраніч. Нехай вам солодкі сни сняться…

Марічка ще якийсь час постояла біля порогу, прислухаючись. Але знадвору доносилося лиш завивання хуртовини, що і не думала вщухати, а навпаки ще дужче закрутила їдким снігом.

Може, і не слід було так чинити, особливо з огляду на сумирну поведінку пса, але хто знає в якій подобі той вовкулака чи упир до людей приходить? Тим паче, сьогодні вночі якраз повний місяць. Ні, ні — все вірно вона зробила. Недарма ж кажуть, що береженого і Бог береже. Був би чоловік у хаті, то що інше, а самій — лячно. І нежиті, і поголосу…

Хурделиця її таки заколисала різноголосим співом, чи інша причина знайшлася, але сьогодні, мабуть вперше з того дня, як мати пов’язала Марічкці запаску, тим самим визнаючи своєю помічницею, молодиця прокинулася пізніше за сонце. Та й то, не знати, чи не поспала б іще трохи, як би Бровко, дивуючись такій незвичній поведінці господині, не почав шкряботіти в двері.

Марічка відкрила очі, солодко потягнулася і неохоче вилізла з-під теплої перини.

— Матінко Божа, заспала… Білий день на дворі, а я у ліжку. Добре, хоч не бачить ніхто, а то б з тиждень на язиках носили.

Швиденько встала і, навіть не зодягаючись, лиш ноги в теплі чоботи впхала, заходилася біля кухні. Наготовані ще звечора дрова зайнялися швидко. Хоч і намело за ніч в комин, сухі тріски дали досить жару, щоб навіть димком не пахнуло. Затріщало, загуло, а там і загоготіло веселе полум’я.

Очікуючи доки нагріється вода худобі, Марічка стала зодягатися. І чогось рука сама вибирала з усієї одежі не буденне, а святкове вбрання. Немов не у хлів йшла, а на вечорниці.

— Агій! — вигукнула здивовано, коли збагнула, що саме робить. — Дівко, чи тобі пороблено? Схаменися!

Та перевдягатися не стала, лиш вернула назад на кілочок нову заячу шубку, а накинула на плечі звичну кожушину та й потягнула за клямку. Ще завагалася на мить, але і Бровка не було чути — а він би не мовчав, як би хто лихий був поруч, та й білий день надворі — чого боятися? Ніч, то час для нечисті, а як сонце зійде — усяка почвара враз по криївках та норах ховається.

Але одразу вийти не вдалося. Двері хоч і відчинялися до хати і з тим клопоту не було, та намело за ніч вище пояса. Ще й притолочило добряче вітром. Бо сніг не осипався, а стримів у просвіті, наче рівненько відкраяний ножем шмат свіжо-відтисненого сиру, з якого на молодицю гаряче хекала роззявлена пащека і докірливо дивилися очі пса.