Розділ сьомий. Урсула

Всю ніч я крутилась в ліжку одна, думаючи про чоловіка. Наче й розуміла, що не могла так швидко звикнути до нього, та й взагалі, Ріхард поїхав у справах, але сну не було в жодному оці, і я все роздумувала, чи сумує він за мною. Чи, можливо, давно знайшов втіху в обіймах Світлої Вісниці?

Мені було б куди простіше, якби я чула всю їх розмову і була впевнена в тому, що Ріхард справді поїхав через термінові справи. Та, ясна річ, я не могла просити його про це. Справи магів завжди таємні і небезпечні, простим смертним, як-от мені, краще в них не влізати, а то вищезгадана смертність може проявити себе надто рано.

Схопилась я на ноги зовсім рано, коли тільки перші промені сонця визирали з-за горизонту. Подивилась у вікно, з подивом побачила хмари, що скупчились вдалині і ставали все чорнішими і чорнішими з кожною секундою. Я не розбиралась ані в магії, ані в таких природних явищах, але чомусь не сумнівалась, що на нас насувається щось дуже нехороше, небезпечне і зле.

Було б спокійніше, якби Ріхард лишився вдома!

Але, можливо, він саме туди й поїхав? І зараз скаже на привезеному Світлою Вісницею коні – вона сама примчалась верхи, ще й вільного коня прихопила, який, на відміну від наших звичайних, сільських, не боявся магічного впливу – в напрямку цих чорних хмар, до місця, де небо розривається на дві частини, де по один бік від тонкої багряної тріщини ясна синь, а по інший – чорні, люті хмари.

Звісно, на ті хмари я могла дивитись ще дуже довго, але трактир не чекатиме, тому довелось подолати тривогу, що розросталась в грудях, закрити вікна, застелити ліжко, вмитись, вдягнутись і вирушити працювати.

Я не відмовила собі в задоволенні і спочатку заскочила до дядька. Він вчора порушив спокій нашого ранку, забув, ймовірно, що зазвичай я прокидалась на світанку і рушала працювати, а він спав, скільки хотів. Не дав мені навіть одного такого дня!

З дядьком у нас ніколи не було великої любові, та це й не дивно, бо він хотів собі трактир, що належав мені по праву – за що ж тут любити? Але мені завжди здавалось, що доросла, розумна людина здатна подолати подібну неприязнь.

Вчора, побачивши дядьків погляд та почувши від нього чергову порцію кпинів, я махнула рукою на родинні почуття. Тому зранку вже стояла у нього на порозі та стукала кулаком в двері.

Дядько відкрив не одразу. Зупинився, кулаком розтираючи заспані очі, обсмикнув свою довгу, майже до п’ят, нічну сорочку та спитав:

– Горить щось, Урсуло? Чому ти підняла мене так рано?

– Робота не спить, дядьку, – прямо заявила я. – До тварин також сходити треба. Курей перевірити, корову подоїти…

– То хай подоїть Рут! – пробурчав дядько.

– А Рут не може.

– З чого б то раптом?

– З того, що ще два тижні тому Рут звільнилась, – відповіла я, – та поїхала до іншого села, до свого нареченого. Весілля зіграли. І повертатись вона не планує!

– А хто тоді доїв корову ці два тижні?

– Я, дядьку, – я більше не приховувала свого невдоволення. – Хто ще у нас міг виконувати цю роботу?

– А чому зараз повинен я?

– Бо хазяйки трактирів не доять корів, у нас по горло інших справ. Чи ти хочеш вирушити на кухню?

– Та я б пішов…

– Готувати, не їсти!

Дядько явно знітився. Готувати він вмів куди гірше, аніж поводитись з тваринами.

– Але ж треба винайняти когось на місце Рут…

– Та що ти кажеш, дядьку! – сплеснула я руками. – Треба. А коли я тобі казала про це з дня в день, ти мені що повторював? Що у нас нема вільних грошей, і не переломиться у мене нічого обов’язки Рут виконувати. Так от, дядьку, доки ми заміну шукаємо, у тебе також нічого не переломиться. Давай, вставай та за діло.

– Але…

– Аби жити у мене в трактирі, в ньому треба відпрацьовувати і свій хліб, і дах над головою.

Цю фразу я чула з дня в день після смерті батьків. Дядько ніколи не беріг мої почуття, йому було все одно, чи то я втомилась, чи хочу іншого життя. Роботи я не боялась, втекти від неї не намагалась, але є навіть хвороба не була приводом для відпочинку. А дядько дозволяв собі відпочивати куди більше, ніж хтось в селі. Клаус вважав, що коли вже він тримає трактир, то може жити вільним життям.

Наслідувати його приклад я не збиралась. Виштовхавши дядька до корівника і звелівши не повертатись без молока, я вирушила на кухню. Вчора ввечері Клаус наобіцяв гостям тушкованої капусти з м’ясом, а це ж треба ще приготувати. Нашинкувати для початку! Ніж знову затупився, але я приноровилась і зробила в голові позначку сходити до коваля за новим, а то цей вже геть ніякий.

Я тільки-но відклала ніж вбік, взяла дошку з нарубаною капустою і рушила до казана, аби висипати її туди, як раптом на мою талію опустились чужі руки.

– Він поїхав, – почула я знайомий, але, на жаль, не чоловіка мого, а його брата голос, – а ми з тобою вдвох знову лишились… То може, Урсуло, перестанеш носом крутити від нормального мужика?

– Тьху! – я штурхнула його ліктем. – Це ти нормальний мужик? Ти взагалі що тут забув? Ріхард тільки за двері, а ти тут як тут! Раніше треба було думати, а тепер забирайся, шановний, куди подалі, очі б мої тебе, паршивого, не бачили!