Розділ четвертий. Ріхард

Весілля виявилось заходом до страшного шумним. Мені в житті доводилось бути присутнім на досить сумнівних ритуалах, наприклад, при певних жертвоприношеннях, але всі вони проводились куди спокійніше, аніж оце весілля. Рівень шуму можна було порівняти хіба що з незабутою війною.

Що ж, воював я довго, а весілля лише на один день, тож, хай Темрява прибуде зі мною, перетерплю. Правда, щось мені підказувало, що бути чоловіком хазяйки трактиру – це спостерігати такі веселощі регулярно, а то ще й більші…

Але з тим ми якось розберемось.

Хтось з гостей завів веселу пісню. Я ледь стримався, аби не затиснути вуха. Співали про дракона, якому голову відрубав бравий молодець, озброєний іржавим мечем свого батька. Жахлива пісня!

Між іншим, вигадана драконами. Зазвичай вони розносять такі «культурні одиниці» по світу винятково для того, щоб змусити тих самих бравих молодців взяти іржаві батьківські мечі і вирушити творити подвиги. І закінчують ці фанати битв з драконами однаково.

У дракона в шлунку.

Пісня раптом перервалась. Клаус Гертнер з гуркотом поставив кухоль на стіл, піднявся, похитнувся, тоді завмер, відновивши баланс, і заявив:

– У мене –тост!

Урсула помітно напружилась. Я накрив її долоню своєю і глянув на свого нового родича. Той зустрів мій погляд з усім достоїнством, що тільки могло в ньому зберегтись, видав щось подібне до хихотіння і проголосив:

– Аби ти, дочко, всі проблеми вирішувала так легко та просто, як з весіллям!

Публіка притихла. В тості відчувалась образа, причому, здається, зрозуміли це не лише ми з Урсулою.

Клаус з викликом дивився мені в очі. Решта напружились. Урсула ж, погладивши мене по руці, аби заспокоїти, промовила:

– Дякую, дядьку! А головне, щоб все вирішувалось так само вдало для тебе, як цього разу вийшло, правда? І не довелось порушувати давню клятву!

Укол у відповідь було зараховано. Гертнер видав щось подібне до хрюкання і впав назад на довгу лавку, а потім взявся крутити носом в пошуках чогось смачного.

– Пробач, – прошепотіла Урсула мені на вухо, помітивши, що увага трохи змістилась, і на нас більше так не витріщаються. – То він спеціально, намагається тебе дражнити.

– Та нормально все. Знаєш, коли у нас конклав збирається в повному складі, в мій бік і не таке летить, – всміхнувся я. – Але чомусь все одно я лишаюсь головою Темного Ордену, а людей тих бачу раз на рік.

– Ти дуже розуміючий та добрий Темний маг, Ріхарде, ти знаєш про це?

– Все для тебе, кохана, – я весело підморгнув їй. – Не засмучуйся.

Урсула ледь помітно видихнула, явно з полегшенням. Здається, оточуючий шум і спроби втягнути мене в бійку чи принаймні в конфлікт їх лякали. Буйний Темний маг – затія небезпечна…

Добре, що я вмію тримати себе в руках.

– Урсуло! А підлий-но компоту! – заверещав хтось з другого кінця столу, вимагаючи до себе уваги чи то нареченої, чи то офіціантки.

…Як чудово, що коли я не тримаю в руках себе, то в тих самих руках я тримаю посох. Матеріалізація останнього просто посеред весілля знову змусила натовп стихнути, а тоді почулось тихе гикання та повне почуття вини:

– Пробачте, пане темний маже, я забувся трошки… Звісно, компот я собі сам наллю! Дякую за нагадування, милий пане!

– От і чудово, – посміхнувся я та зиркнув на Урсулу, що вже було скочила на ноги. – Люба, в тебе ж свято сьогодні. Тобі відпочивати треба.

Урсула влаштувалась зручніше і прошепотіла:

– Але ж це мій трактир. Це моя робота…

– Ти хазяйка, а не подавальниця, – абсолютно серйозно заперечив я. – Хай навіть це твоя робота, але виконуватимеш ти її тільки по мірі необхідності, а не на власному весіллі.

– Забороняєш мені? – уточнила вона.

Питання прозвучало досить серйозно, з чого я взяв розумний висновок: вона переживає, що я справді почну заважати її роботі.

– Просто хочу зберегти тебе. Винаймемо когось іще, якщо трактир почне загинатись без тебе як подавальниці.

– Ріхарде, у нас і так бюджет іде в мінус, – пробурмотіла стривожено Урсула. – У нас нема на які кошти наймати додатковий персонал…

– Ну, по-перше, – зазначив я, – ти не за Карла заміж вийшла, а за мене, і у мене достатньо грошей, аби дати тобі на справу. А по-друге, – це я проговорив вже трошки гучніше, – хіба наші любі гості не принесли подарунки на весілля?..

Традиції нашої країни казали, що чим краще гостинці на столі і пишніше свято влаштовують молодята, тим більше їх потрібно обдаровувати подарунками. Що ж, свято було досить пишним, та й, попри мої очікування, побоялись прийти вони лише на церемонію. А потім, подивившись з вікна на те, що наречена не перетворилась на гірку попелу після поцілунку з Темним магом, люди потихеньку потягнулись, повсідались за столи. Хтось навіть справді з подарунком прийшов, хтось навіть особисто вітав, але більшість те, що мали вручати нам з Карлом, вирішили позалишати вдома. А що? Обдаровувати Темного мага вони не хотіли, то ж не Карл, він потім з ними за одним столом не питиме, в гості не прийде, не питатиме, як так вони забули про давню дружбу і не привітали його, як мусили…