Розділ третій. Урсула

Я зупинилась біля дзеркала, нервово поправляючи традиційну весільну сукню. В ній ще моя мама заміж виходила, а до того бабуся. За увесь цей час сукня давно перестала бути білою, червоний пояс спідниці запилився, ставши багряно-коричневим… Та я не дарма працювала в трактирі все своє свідоме життя. Дівчина, здатна відтерти від скатертини брудні плями, що з’явились після того, як якийсь ідіот вмудрився кинути жарену свинину просто на стіл і так їсти, впорається і зі слідами старості на сукні!

Там же, де було геть погано, я взяла білу шовкову нитку та гладдю вишила квіти. Вийшло гарно, всі дівчата на вулиці озивались з захватом, коли приходили до мене вечорами і заставали за цією справою. Ще зітхали, як же мені пощастило, що сам Карл Кольбе звернув на мене увагу та бере за дружину. Герой! Перший наречений на селі.

Аби його перевернуло та об землю вдарило!

Але зараз у мене інший наречений, а весільна сукня та ж сама, і чомусь мені дуже хотілось виглядати гарно для Ріхарда. Аби він очей від мене не міг відвести, дивився і захоплювався. Якими б не були причини помсти Ріхарда своєму братові, він сказав, що серце його вільне, а отже, я можу завоювати його, і ми обидва будемо щасливими.

Власне, чому б і ні?

Мені би в житті не прийшло в голову нав’язуватись Ріхарду. Мало того, що я була для цього надто гордою, ще й трошки побоювалась Темного мага. Не настільки, аби відмовитись вийти за нього заміж, але достатньо, аби не пропонувати цей варіант самостійно.

Зітхнувши ще раз, наостанок, я взялась приводити до ладу волосся. Перевила темні коси біло-червоними стрічками, виклала їх короною довкола голови, зачепила шпилькою, аби тримались. Швидко пройшла стрічками по другому колу, аби зачіска стала міцнішою, тоді взяла тонку вуаль, що треба було прикріпляти до волосся нареченій, аби сховати від нареченого власне обличчя.

На відміну від всього іншого, вуаль була новою. Мереживо виготовила столична майстриня, я спеціально замовляла у неї, бо хотіла виглядати краще за інших, не зважилась брати брудну мамину… Тепер же обережно вплітала вуаль у волосся. Руки трошки тремтіли, і я кілька разів дряпнула шпилькою свою голову, зашипіла від болю, але не припинила свої зусилля.

Двері за спиною гучно грюкнули, але я не стала озиратись, доки не почула голос:

– А я-то думав, що мені доведеться вговорювати тебе вдягнутись , аби ти не соромила нікого і пішла під вінець! А ти передумала, підготувалась до весілля-то! Молодець, Урсуло, буде добре жити!

Я повільно озирнулась.

В дверному отворі стояв Карл.

Не до кінця усвідомлюючи, що роблю, я повільно витягнула шпильку з волосся та міцно стиснула її в руці. Цією імпровізованою зброєю, звісно, я навряд чи нашкодила б Карлові всерйоз, але для того, щоб видряпати йому очі, цього буде достатньо. А я зараз мала намір хоч якось, але лишити відмітку на його нахабній пиці.

Він зробив крок вперед, наближаючись до мене, і промовив:

– Дядько твій дарма накручував мене, що ти дуритимеш! А яка вуаль гарна… Це ти у столиці придбала?

– Лапи свої брудні прибери, – гаркнула я, анітрохи не стримуючись у відповіді. – І забирайся геть, Карле Кольбе, очі б мої тебе не бачили!

Він зітхнув, відвів погляд, а тоді промовив:

– Урсуло, я знаю, що винен перед тобою. Пробач. Не треба було мені так відверто з тією дівкою… але я радий, що ти подумала і пробачила мене.

– Я подумала і вирішила, що пробачення мого ти не заслуговуєш, – відрізала я. – Сказала ж ясно, вимітайся геть з мого трактиру!

– Як це – не пробачила? – вразився чоловік. – А це на тобі що таке? Здається, традиційна весільна сукня!

– І що з того?

– То хіба весільну сукню надягають не на весілля?! – обурився він, схрещуючи руки на грудях. – Не дури, Урсуло! І голову мені не морочи! Я, може, не великий вчений, але завжди за ясність, не хочу, щоб мені розум затуманювали…

– Затуманювати? Тобі? Я? Темрява та Світло помилуй, ні!

– Тоді поясни! – тупнув ногою Карл.

Судячи з виразу обличчя, він свято вірив, що має право щось від мене вимагати. Ото вже самовпевнений паразит. Добре, що я тоді його застала з тією дівулею, бо якби вийшла за нього заміж, то що б робила? Ще й заразу якусь додому приволокти може, з нього станеться, а мені потім лікуйся, як хочеш! А якби ще й дітей йому народила, то взагалі кошмар…

– То я не за тебе виходжу заміж, Карле, – насмішкувато відповіла я, дивлячись йому просто в очі. – І весільну сукню вдягла не для тебе. Я тобі ще тоді сказала, що між нами все скінчено, бо ти мене образив. Готова повторити.

– Не за мене? – реготнув Карл. – То ж за кого тоді, якщо в клятві ясно сказано, що ти маєш стати моєю дружиною?

– Я повинна стати дружиною сина Йонаса Кольбе! – гордо підняла голову я. – Не твоєю!

– І хто ж, – Карл тепер був відверто сердитий та похмурий, – твій наречений, Урсуло?

– Я, – долинула відповідь з дверного отвору.

Карл повільно, з невірою озирнувся. Перш ніж він став до мене спиною, я встигла роздивитись вираз абсолютного шоку на його обличчі. Карла мов заклеймили. Куди тільки ділась його краса? Все заступив страх перед братом, майже тваринний! Я й не уявляла, що Ріхард може налякати когось настільки сильно, та ще й рідну людину.