Розділ перший. Урсула

– Ні! Я не піду за нього заміж!

На підлогу полетіла тарілка. Дядько підскочив на місці, буквально злетів на лавку, аби в його ноги не вп’ялись уламки, і розгнівано впер руки в боки.

– Урсуло! – проревів він. – Або ти будеш заміжня, або забудь про трактир! У мене з сімейством Кольбе домовленість!

– Та Йонас Кольбе мертвий вже десять років як! Поховали твою домовленість! – обурилась я. – З твоїм другом разом!

– Зате він має сина, – тупнув ногою дядько Клаус. – Ти ж сама хотіла за Карла заміж. От і підеш, біди не бачу.

– Ти біди не бачиш?! – я гмикнула. – А курка та білява, яку ми бачили в вікні, не біда тобі, ні? А що вона з ним гола до ліжка йшла, це тобі теж не біда? Мій наречений мене зрадив, а тобі, дядьку, все не біда!

Клаус роздратовано скривився.

– Отже, треба було краще за нареченим дивитись. Хочеш іншого чоловіка – трактир не віддам. Я з сімейством Кольбе давно домовився. І трактир свій осоромити порушеним словом, дьогтем вимазати не дам. А тепер йди та мирись з нареченим.

– Миритись?!

– Аякже, – кивнув дядько. – Чи ти думаєш, що після того, як його ледь не вбила, він на тобі охоче одружиться? Йди, проси у Карла пробачення. В мій трактир ти повернешся або дружиною сина Йонаса Кольбе та хазяйкою, або ніким!

Я ледь не завила від туги. Кляті закони. І не через велику любов до дітей свого покійного друга каже це дядько, ото точно!

В нашому краї закони прості. Той, хто порушив клятву, назавжди забуває про свої гроші. А дядько зараз вивернув все так, що, не забажай я вийти за клятого Карла Кольбе заміж, не отримаю батьківський трактир. Дядькові перейде, щоб його! А Карл, мій наречений… Та краще бути жебрачкою, ніж його дружиною.

Я знала Карла з дитинства, була молодша за нього на чотири роки і разом з подружками, пам’ятаю, дражнила його. Тоді про весілля ми не думали, були дітьми, жартували один над одним. Але йшов час, я з дівчинки стала панянкою на виданні, а Карл Кольбе – першим нареченим нашого міста. Гарний, сволота, ще й отримав визнання на минулій війні. І коли одного разу дядько згадав про давню клятву та пішов до Карла домовлятись про весілля, я наче була не проти. Навіть думала, що закохалась в нього.

Але від більш близького знайомства з красенем-нареченим стало гидко. Герой, це так, але тупий, наче колода. Нічого, думала я. Зате діти будуть здорові та гарні. І вишибалу в трактир наймати не доведеться, чоловік впорається, от і плюс до сімейного бюджету! До того ж, Карл справді нібито щось до мене відчував. Квіточки носив. І я змирилась, вирішила, що він мені подобається, та й хай буде. Дату весілля призначили…

А вчора я застала Карла з іншою жінкою в ліжку.

Звісно, кричала. Як же не кричати, коли наречений за кілька днів до весілля місцеву розпутну дівку до ліжка веде?! Ну, вазою в нього кинула і навіть влучила, але ж не до смерті… Навіть дівку цю за волосся не тягала! А дарма, що не видрала кілька прядок. Треба було! Може, він би й сам від весілля відмовився, та й від дядька, і тоді б він зрадив клятву, а не я. Але його все влаштовує, бо дружину він, як сам дядькові сказав, «приручить», а в таверні і жити можна, нічого не робити, їжа завжди під боком. Тьху, гидота. Та щоб йому пусто було!

– Нюні тут мені розводити не думай, – пригрозив дядько Клаус. – Йди мирись з нареченим, і завтра зіграєте весілля. Просто тут, в трактирі, і зіграєте! Або ти станеш дружиною сина Йонаса Кольбе, як в клятві сказано, або забудь про спадок батьків і геть звідси!

Я сяйнула очима, пошкодувала, що тарілку розбила об підлогу, а не об голову дядька, але навіть нічого сказати йому не змогла. Правильно ж все робить, стара сволота. По закону! Аби вони пропали, ті закони! І що мені тепер робити?

Від однієї думки про те, що Карл, що ще вчора цілував іншу, завтра ляже зі мною в одне ліжко, ставало гидко. Але трактир, в який я стільки сил вклала, віддавати також жалко….

Безвихідна ситуація. Куди не кинь, всюди клин.

Моїх сил вистачило тільки на те, щоб з гордо піднятою головою вискочити з кухні, пролетіти усю головну залу трактиру, лякаючи відвідувачів, та вискочити на вулицю, грюкнувши дверима. А там я вже опустила голову, і плечі поникли. Відчай важким вантажем впав на плечі, а я навіть не намагалась з ним боротись. Що робити?..

– Це що ж за такий трактир, коли звідти так втікають? Я уже починаю думати, що тут не варто на ніч лишатись, – почувся поруч знайомий насмішливий голос.

Я аж руки в кулаки стиснула. Ця скотина, клятий Карл Кольбе, ще буде насміхатись над ділом всього мого життя? Трактир йому не подобаєтья! Та я зараз йому дам!

Я озирнулась, маючи намір видряпати проклятому Кольбе очі, і застигла від шоку. Бо це був не Карл. Одночасно він… І не він. Так, схожий голос, але тон інший. Плечі вужчі, риси обличчя трохи гостріші, а погляд хижий, колючий. І волосся не темно-каштанове, як у Карла, а біле-біле, хоча наче і не сиве. Вдягнений в якийсь плащ, в руках посох… А на пальцях перстні з дорогоцінним камінням, і кожен сяє на сонці. Шкіра бліда, не засмагла, та й вигляд такий втомлений, наче він довго йшов пішки. Але не схоже, щоб його обличчя торкнувся пил доріг.

– Ріхард… – прошепотіла я, позадкувавши. – Як це може бути? Ріхарде, ти ж… загинув!