Глава 2. В дорогу

У навушниках грала музика, я повільно бігла доріжкою вздовж парку, як різкий звук вхідного повідомлення, що перервав відтворення моєї улюбленої композиції, змусив мене підстрибнути.

Я зупинилася, витягла комунікатор з кишені, щиро вірячи, що це не чергова розсилка якоїсь нісенітниці, але побачене змусило мене сісти на лавочку, що виявилася поруч дуже вчасно.

– Ваш поїзд відходить із залізничного вокзалу сьогодні о 21 годині 00 хвилин. Вагон сьомий. Не запізнюйтесь. Посольський.

Чорт! Що це за історія з цим примарним готелем? До чого такий поспіх? Я ж нічого не встигну! Я нічого не розумію! І взагалі, завтра мені на роботу. Якщо я не вийду, одразу звільнять і ніхто не спитає про важливість моєї несподіваної поїздки.

– З роботи ви звільнені завтрашнім днем ​​за згодою сторін. Ваша трудова книга буде передана вам на вокзалі. Посольський, – повідомила мене чергова смс-ка.

– Ну, Посольський, ну, постривай! – я розізлилась. – Тільки попадися мені на очі! Приб'ю! Я нервово пройшлася вздовж найближчої лави кілька разів й знову сіла.

Хоча з «приб’ю» я явно погарячкувала. Такого дядька тендітній та мініатюрній мені розчавити буде складно.

– Потяг? Сьогодні? Без варіантів? – я дивилася в екран свого комунікатора, перечитуючи два останні повідомлення.

– Ви не можете відмовитись, Еммо Гнатівно. На вас там дуже чекають, – прийшло третє повідомлення, яке остаточно позбавило мене здатності тверезо мислити. Я нічого не розуміла. Що за містика твориться навколо мене? Звідки взявся цей готель та головне – навіщо? Для чого я потрібна там негайно?

Я ніколи не відрізнялася азартом та жагою вражень на свою голову та п'яту точку. У містику й магію не вірила, хоча багато хто стверджував, що вони є. Я звикла завжди все зважувати, ретельно обмірковувати, прораховувати й лише потім ухвалювати рішення. Вірила фактам та цифрам. Професія економіста давалася взнаки. Я була такою собі сірою мишкою, офісним планктоном, звикла до розміреного темпу життя й взагалі не розуміла тих, хто лізе на рожен. Я була розсудливою.

– Дівчино! З вами все гаразд? – я підвела голову і побачила перед собою молодого чоловіка, досить привабливого, треба відзначити, високого та засмаглого, з чорним неслухняним волоссям і зеленими пустотливими очима. Він стояв навпроти моєї лави на гіроборді яскраво-синього кольору.

– Так, – розгублено кивнула я, – дякую, – невеликі проблеми, – я вказала кивком голови на телефон.

– Розумію, – він знову посміхнувся, – ну, тоді вдалого їхнього вирішення. І не сумуйте.

Я посміхнулася у відповідь:

– Дякую.

– Ось, якщо раптом потрібна буде допомога, звертайтеся, – він простягнув мені візитку, на якій золотими буками було написано:

«Приватний детектив. Тимур Андрійович Кирилов». Далі значився номер телефону та адреса електронної пошти.

– Дуже приємно, Тимуре Андрійович. Моє ім’я Емма. А де ваш офіс знаходиться? – поцікавилася я, розглядаючи картку.

– Скрізь, – усміхнувшись, відповів він. – Просто зателефонуйте у будь-який час дня та ночі, де б ви не знаходилися. Я допоможу. Обов'язково.

І він поїхав, сховавшись за найближчим поворотом.

Я посиділа ще трохи та попрямувала додому. Усередині мене росло незрозуміле почуття, незрозуміле, але чітке усвідомлення того, що мені конче необхідно зібрати валізу, а часу до вечора не так уже й багато.

Вдома я витягла з антресолей єдину у моїй квартирі валізу. ЇЇ я придбала рік тому, коли збиралася у відпустку. Але в останній момент поїздку довелося скасувати. Вона мені так і не знадобилася, а зараз цілком стане у нагоді.

Тепер речі. З цим найскладніше. Що мені потрібно? В якій кількості? На яку пору року? Зараз літо, в принципі багато речей і не треба, але ось що я робитиму восени та взимку? Як впхнути в одну валізу всі чотири сезони та ще купу милих серцю дрібниць?

Я важко видихнула та потихеньку стала витягувати з шафи кофточки, футболки, джинси та светри та інше-інше-інше. Купки росли. Речей ставало більше. Коли полки спорожніли, все моє ліжко було завалено одягом.

Я стомлено опустилася на підлогу і з сумом дивилася на книжкові полиці. Улюблені томики доведеться залишити. Їх просто не буде куди покласти. Читати я любила й віддавала перевагу саме паперовим виданням, хоча зараз модно стало читати книги в комунікаторах. Я підвелася й з сумом погладила обкладинки книг, важко зітхнула й поплелася на кухню. Треба випити чашку кави або чаю, голова паморочиться від усього, що відбувається навколо мене.

Містика? Не думаю. Реальність? Дуже схоже. Але якась вона дивна, ніби не зі мною, ніби уві сні. Примарна якась реальність.

Я налила собі чай, додала трохи м'яти та пила його маленькими ковтками, одночасно розмірковуючи, що все-таки брати з собою, а що можна залишити.

Нарешті, ближче до вечора, коли за вікном стемніло й з'явилися перші зірки, я запакувала найнеобхідніше. Я вирішила не брати купу речей. Взяла лише трохи літнього одягу й кілька теплих речей, на випадок, якщо раптово стане холодно, склала косметику й аптечку. Врешті-решт поклала й кілька улюблених книг. Ще трохи подумавши, сунула плюшевого зайця — він був у мене з раннього дитинства. Майже друг, член сім'ї, не могла я його так просто кинути одного.