Епілог

Епілог

– Адалін, я тебе благаю, вилізай будь ласка із шафи. Ти вже доросла людина, мати двох дітей, ти королева цілого королівства, – тихо вмовляв мене Рейнар.

– Не вийду, – вперто заявила я.

– Так не можна кохана. В тебе є обов'язки і шафа це не найкращий варіант втекти від відповідальності, – обережно вмовляв мене король.

– Я взагаліто тут портал малюю. От зараз домалюю і до вечора ви мене не побачите, – сердито говорила я, стираючи свої чергові невдалі каракулі.

– І як, виходить? – знущався він, бо ж знав, що вони в мене не дуже виходили.

– Я просто нервую, тому і збиваюся. Зараз я зберуся і точно кудись утечу, – дуже впевнено завірила його я.

– Ти перебільшуєш, там же ж немає нічого такого складного. 

– Тоді йди і сам проведи той день прийому скарг і пропозицій, – буркнула я зі своєї схованки.

– Це обов'язки королеви.

– Ламірія чудово з ними справляється і я їй цілком в цьому питанні довіряю. А в мене ще питання до казначея є. Він гад вже ховається від мене, бо відмовляється виділяти кошти на капітальні ремонти двох академій і насадження центрального парку. А я тут маю ось час втрачати з такими дурницями, – протараторила йому я.

– Ламірія зараз в Торосі, ти ж сама її відпустила на відпочинок.

– Відпустила, бо забула про цей клятий день. Та ми можемо його перенести, що тут такого? – все впиралася я.

– Люба, вона виручала тебе, поки був маленьким Норман, а потім, поки не підросла Емілія та зараз дітки вже самостійні і пора тобі провести цей день, – лагідно вмовляв він мене.

– Любий, я тут подумала. Може ми третю дитинку зробимо?

– Зробимо люба, обов'язково зробимо, але ти сьогодні все одно проведеш прийом, – вперто стояв він на своєму. І чого причепився? Я ж все робила як королева і все добре мені вдавалося, але ось ці замкові працівники доводили мене до сказу. 

– Я там не витримаю, Рейнар. Я ледве витримувала просто сидячи поруч з Ламірією, а тут самій приймати рішення? Та звідки я знаю чому комірниця не хоче видавати білизну головній служниці без підпису? І як воно має бути правильно? З підписом чи ні? І чому садівник не підпускає королівського мага землі до своїх садів. І чому конюху Семену не дають вже рік відпустку.  А ще ж є управителька Олівія, яка завжди, на кожен такий день, приносить цілий чорний список, що інколи тягнеться аж до полу і я маю вислухати хто і по якій причині потрапив у той список, – зі страхом у голосі і великими очима розповідала я ці жахіття Білого Замку, що як тіні ганяли за мною.

– Ти себе недооцінюєш люба. Ти вже започаткувала скільки прекрасних традицій у Віллорії. Піддані, всі до одного, більше тебе люблять ніж мене. Скільки чудових рішень ти реалізувала за цей час у соціальній сфері життя королівства, а тут тебе лякають звичайні проблеми працівників Білого замку. Тобі ж не обов'язково їх всі одразу вирішувати. Це така традиція і ти маєш просто вислухати їх, а там як вже вийде.

– Ти ж знаєш, що я так не вмію. Все одно буду думати над їхніми проблемами. А в мене сьогодні навіть дітей немає з ким залишити.  В Яшки ж з Бонею медовий місяць на морі, а я тільки їй Нормана довірити могла. Ти ж знаєш, який він бешкетник, – вигадала я нову відмазку.

– Зараз в них навчання, а потім я придивлюсь. В мене сьогодні є трохи вільного часу. Рідному батьку ти довіряєш дітей? – запитав цей гад королівський. І на все в нього завжди є рішення.

– Гаразд, бачу мені ніяк не спастись від цієї участі,  – зітхнула я важко і таки вилізла з шафи. – Але ти будеш мені винен подарунок.

– Який, моя солоденька? – запитав король ніжно обіймаючи все ще сердиту мене.

– Хочу три дні.

– Три дні вічності? – правильно зрозумів король.

– Так. В тому будиночку біля водоспаду. Тільки ти, я і наша не смачна їжа.

– Із задоволенням, люба. Білизни побільше візьми.

– Розірвеш хоч щось і я тебе відлупцюю хаврорським методом та вибачення просити не буду.

– Я люблю тебе більше життя кохана моя хаврорка.

– А я тебе, коханий мій король.

    Ніби звичайні,  банальні слова, але в незвичайній історії. Чи думала я колись, що буду так часто комусь їх говорити? Та навіть у мріях не уявляла.