Глава 22

– Знайомся Адалін це моя особиста служниця, Лідія Амбер і від сьогодні твоя нова іпостась . Подивись на неї гарненько і запам'ятай для подальшого відтворення. Лідія, ви вирушаєте в безстрокову оплачувану відпустку. Хорошого вам відпочинку, – звернувся Рейнар до мовчазної жіночки, а в наступну мить ми вже стояли посеред його  покоїв. Ну як стояли. Він стояв а я, якби він не підтримав, звалилася б від несподіванки на землю.

– От нащо так різко і без попередження переносити? – пробурчала я, тримаючись за нього.

– Люблю, коли ти беззахисна і спантеличена. Запам'ятала служницю? – по діловому запитав він.

– Ніби так, – невпевнено відповіла я. Магія тіла передбачає особливу пам'ять на риси обличчя, але ж краще, коли мене попереджають заздалегідь про необхідність запам'ятовування, а не за декілька секунд.

– Нічого. Відтвориш як запам'ятала, ти все одно мого поверху покидати не будеш, але зайве маскування не завадить.

– Що ти знов задумав Рейнар? І чому я знову не вкурсі залишилась? – напала з претензіями я.

– А ти хотіла мене слухати Ада? Ти ж вперта як ослиця, – роздратовано промовив він, а коли я витріщила на нього очі, поспішив виправитись, – найкоханіша ослиця у світі, але все одно ослиця. Тебе ж не переконати у твоїй жертвеності. І я вирішив просто зробити задумане, а ти і так від мене нікуди не дінешся.

– Ви занадто самовпевнені, ваша величність, – фиркнула я. – Те, що ти знов відтягнув час, не змінює нашої з тобою ситуації ніяк.

– Невже я маю справу з великою провидицею? Звідки тобі знати як буде далі Ада? 

– Твоя віра в чудо мене інколи лякає, – промовила я, сідаючи на диван.

– Немає в мене ніякої віри в чудо, Адалін. Все, в що я вірю це тільки наше з тобою кохання, люба моя ослиця. Я знаю, що воно все переживе. Відчуваю це як ніколи чітко, – ніжно промовив він, присідаючи поруч зі мною. Кожен його рух нагдував мені рух кота на охоті за мишкою. І здається, я вже здогадуюсь, хто з нас тут мишка.

– Я ось про що подумав, Адалін. Я ж тебе ще у власній кімнаті не куштував на смак. Іди знай, може тут ти кисленькою будеш…

  Наступні дні були наповнені якоюсь дивною, я б навіть сказала божевільною, стабільністю. Зранку я проводила час в Яшки, все намагаючись розговорити Моно і спостерігаючи за сеансами Жреця. Я так надіялась на якесь неймовірне чудо, що ось цього дня я побачу як мій хлопчик відкрив очі і посміхнувся нам усім найчарівнішою посмішкою у світі. Але чуда все не траплялося.

  Потім я йшла у покої Рейнара, де тепер можна сказати і жила. Мою кімнату прибрали, а речі Рейнар переніс, в кінцевому рахунку, до себе. Тому особливого вибору в мене не було. Та і, якщо вже чесно зізнатися, я не дуже так і пручалася. А згодом ще й звикла гріти свої льодяні ніжки в його гарячих. Це певно була моя нова хвиля безтурботності, я знову вирішила відкласти кінець на потім, на колись там. Рейнар знову вмовив мене. 

  По коридору я ходила виключно в образі служниці. Навіть наважилася спускатись періодично вниз. Рейнар сказав, що я добре її відтворила, тому проблем не має бути. І якщо враховувати, що сама служниця була конретною відлюдницею, то підозр я не мала викликати.

   Але мені в цих перетвореннях щастить як утоплениці, чесне слово. В цієї відлюдниці виявилося кожанець є. І що ви думаєте? Я ледве выкрутилась з цупких лап того дідугана. Бородатий, пахне якимось мастилом та ще й з рота несе перегаром річної витримки. Поки тікала, все думала, як ніби пристойна, доволі симпатична жіночка середнього віку погодилася на такого кавалера? Та краще вже ніякого, аніж такий.

   Дні пролітали. Рейнар періодично бігав на більш ніж пристойні побачення з Елоїзою ( каюсь, слідкувала за кожною трансляцією) потім чомусь вибачався і довго пояснював необхідність цих побачень. Хоча я і сама все прекрасно розуміла(повстань не було, але мирні мітинги ще проводились). А Моно марнішав кожного дня. Він ніби дуже осунувся за цей час. Але все одно продовжував зберігати мовчання, до одного дня, коли ми всі разом дивились чергову трансляцію побачення Рейнара і Елоїзи. Це був обід і якийсь затишний ресторанчик в столиці. Елоїза щось розповідала Рейнару, а він дуже уважно її слухав. Вона несвідомо все  смикала себе за мереживний рукавчик сукні і ця, ніби звичайна, її дія привернула увагу Моно. Він різко підскочив до пластини і не мигаючи слідкував за її механічними і не свідомими рухами. Певно звичка в неї така і що він там помітив, не знаю, але саме тоді Моно вирішив все мені розповісти.

– Ді, я не хотів би тебе в це впутувати та тепер вже чітко розумію що іншого шляху не має. Ти повинна її зупинити.

– Кого, Моно? Ти нарешті перестанеш говорити загадками? – роздратовано запитала я. 

– Я розкажу тобі правду. Головне, щоб ти в неї повірила.

– Ти хоч почни, а там побачимо, – підбадьорила його я.

– Ну що ж. Тоді почнем з основного. Моє справжнє ім'я Норман Моррель.

– Як в перешого короля Віллорії? – не зрозуміла я. 

– Я і є перший король Віллорії, Ді.

– Дуже смішно Моно. Ти звісно вже не зовсім молодик, але ж і на мумію тисячолітньої давності ти  теж не дуже схожий, – скептично заперечила я. – Та і всім відомо, що на місці трагедії знайшли тіла усієї королівської родини. Навіть меморіальні могили десь є, точно не скажу де.