Глава 14

– Ваша високість. Чим завдячую такому пізньому візиту? Ви переплутали кімнати? Провести вас до вашої? – холодно запитала я. Ніби і ввічливо, але ж з чіткими границями.

– Доброго вечора Адалін, – не дуже так і звертаючи увагу на мою інтонацію і на мої слова привітався Міран. Непробивна наглість у них в крові, але чомусь в Рейнарі мене це не так дратувало, як в його зухвалому братові. 

– Скоріше ночі, – кинула я йому і сіла навпроти та приготувалась уважно слухати вечірнього гостя. Зрозуміла вже, що просто так його не витурити звідси. Ну що ж, послухаємо.

– Ти злися, що я прийшов без попередження?

– Я не розумію, що ви тут взагалі робите. В кімнаті нареченої вашого брата, в той час, як на нього було скоєно замах. Ви що, зовсім не любите свого брата? – я це все говорю, а він посміхається і так противно мені від тої його посмішки, що якби не статус, то летів би чоловічок вже з вікна куди подалі. А так, мені тільки лишалося теж мило посміхатися і подумки придумувати яким би способом я вишвирнула його не тільки з кімнати, а і замку.

– Адалін Адалін. Невже ти справді вирішила, що вже стала нареченою мого брата? Я люблю його, по своєму, але ти точно не для нього. Повір мені. Я знаю що кажу. Брат мій помішаний на своїй владі і королеву для себе він обере відповідну його статусу. Ти ж розумієш, що це будеш не ти? – ніжно запитав він мене.

– Припустимо, що все так, як ви кажете. І що ж тепер, треба порушувати всі можливі обисті рамки? Я претендентка і учасниця відбору, цього для вас недостатньо?  – так само мило промовила я.

– Тобі подобається бути другою, Адалін?

– Невже хочете запропонувати стати вашою перешою? – награно зобразила я крайнє здивування, витріщивши очі і притуливши руки до рота. На що принц тільки тихо розсміявся.

– Ти мені все більше і більше подобаєшся, Адалін. Я таких ще не зустрічав. Я це ще по трансляціям зрозумів. Ти особлива і достойна кращої долі, аніж максимум фаворитка короля. Я можу тобі забезпечити таку долю. 

– Невже викрадете мене? – продовжувала я несамовито дивуватись.

– Дарма  жартуєш. Через кілька днів ти сама, своїми ногами, покинеш цей замок зі мною під руку. І ні секунди не пожалкуєш про своє рішення, – впевненно заявив він мені і зник нарешті в порталі.

   Господи, хоч би його кудись не туди занесло. На болото якесь чи ще куди подалі. Але ж скільки самовпевненості може поміститися у всього лише одній людині? Мене аж пересмикнуло від розуміння, що треба ж якось від нього відкараскатись. От мало в мене проблем, нахабного принца тільки і не вистачало.

     Наступні дні були моїм особистим пеклом в замку. Рейнара я майже не бачила, він був зайнятий розслідуванням та частими трансляціями щодо останніх подій. Тож тепер я бачила його тільки на візорній пластині в кімнаті Яшки і Моно, яку туди притащила Франческа. 

     Справ у короля було не мало, все ж таки другий резонанс за відбір. Другий високопоставлений рід занапастив свою репутацію. Йому явно було не до відбору. Треба втихомирити підданих, які вже почали помітно хвилюватись. Не стабільність в замку, дорівнює нестабільності в королівстві вцілому. Тому Рейнар, разом з Оттаром Мудрим, робили все, щоб цьому запобігти. 

  А я робила все можливе на своєму власному фронті запеклої боротьби з впертим і непробивним принцом Міраном. Добре хоч з Елоїзою ми тільки на сніданку пересікалися (останнім часом мене почала дратувати її велич) а далі я просила Франческу, щоб вона і мені приносила щось поїсти в кімнату. Чес звісно бурчала, але здебільшого входила в моє положення. Бо цей гадський принц просто проходу мені не давав. До чого ж приставучі бувають люди. Ти йому про біле, він тобі про чорне, ти йому про чорне,  він тобі про біле. Каже моєю будеш і все тут. Вирішив мене коштовними прикрасами засипати. Невже він і справді вважає, що мене можна вразити купою металу і каміння? Я що, дракониха якась чи що?  

    Дійшло навіть до того, що він почав посилати різного роду артефакти у якості подарунку. Тут в мене руки чесались прийняти, бо справді, потрапляли доволі цікаві речі. Але я стримувала себе і відправляла все назад. Та ввечері він обов'язково навідувався, щоб вчергове розповісти, як мені пощастило, що він вирішив врятувати мене від цього дурного відбору та свого брата. 

      А і ще ж забула згадати довгі розповіді про наше з ним щасливе майбутнє. Я справді хотіла по хорошому з ним домовитись. Все ж таки брат Рейнара, хоч і не дуже хороший. Але він просто дістав. Особливо вечірніми своїми приходами. І хоч він границі дозволеного не переходив, але його ось ця непробивна впевненість у тому, що я скоро здамся і впаду в його обійми із зізнаннями у взаємному коханні, мене просто добивала.

    Якось увечері я жалілася Чес на своє бідове становище і шалене небажання йти до себе в кімнату, бо там сто відсотків вже мене чекали з черговим подаруночком.

–  Хоч бери і тут на підлозі, біля Яшки, вмощюйся спати, – важко зітхнула я.

     Моно тільки очі закотив, він у наші дівчачі розмови не влазив, але ж слухати моє ниття все таки йому доводилось.

– А ти прямо йому говорила, що він не подобається тобі? – запитала Чес. 

– Та що я вже тільки йому не говорила. Навіть грозилася вбити, якщо він ще раз пробереться в мою кімнату.

– А він що?