Глава 6

-- Яшка, хочу тобі зізнатися. Я боюся. І не випробування, яке на мене сьогодні чекає, зовсім ні. Я боюся того завдання, яке дав мені король і яке ми разом маємо виконати. От скажи мені, як не пропустити той поцілунок через себе? Як вберегти своє серце від шаленого галопу і залишитись холоднокровною хавроршою? Не знаєш? От і я не знаю, тому і страшно мені, хоча я і розумію його необхідність, – важко зітхнула я, сидячи вранці біля мого сплячого красунчика. Це ми з Боньою недавно вигадали так його називати. От він прокинеться і ми йому розповімо, а потім разом посміємося над цим. 

  Сьогоднішнє випробування знов проводила Ламірія. І от чим більше я дізнаюсь про обов'язки королеви, тим більше починаю поважати цю сильну жінку. Це ж треба звалити на себе добровільно такий тяжкий тягар відповідальності. 

    Королевою і безсумнівною переможницею сьогоднішнього випробування стала Елоїза. Цього разу ми вирішували щоденні побутові проблеми замку і його робітників. Взагалі то є декілька управителей, які відповідають за різні сфери життєдіяльності Білого замку, але виявляється, є в королеви дні прийому скарг і пропозицій від будь якого робітника будь якого статусу.  Це, як пояснила Ламірія, необхідно для виявлення порушень субординації та прав простих робітників.

     Проблеми були дуже різними і працювали ми майже увесь день з перервою на обід. Був садівник, якому не дали добро закупити ще сотню саджанців троянд або комірниця, що жалілася на ключницю. Ще була молоденька кухарочка, що принесла нам на пробу свої страви та зітхала, бо її окрім як овочі нарізати не допускають до готування, а в неї ж талант пропадає. І ще з десяток схожих проблем. Я в цій службовій етиці зовсім заплуталася. Хто старший, хто за що відповідає і кому що треба говорити? А от Елоїза в цих речах виявилась справжнім професіоналом. Вона вміло вказувала кожному на його проблеми і пропонувала найоптимальніші шляхи їх вирішення. Ми з Ланою тільки роти відкривали від здивування. А Ламірія задоволено посміхалася.

        Думаю що вона вже уявляє як засмагає на березі моря у своїй відпустці, коли Елоїза нарешті візьме на себе обов'язки королеви.

      Та мене більше Лана здивувала. Ну добре я не розуміюся на всих цих речах. За хаврорськими справами та замовленнями я не мала часу щей на прислугу. Виконують роботу, от і добре. Але ж Лана виросла майже в таких же умовах що і Елоїза та теж має добре орієнтуватися в таких ситуаціях. Та певно їй за виживанням своїх мачух не було часу на все інше. 

          Тому сьогодні, прогорівши вдруге, вона вже навіть не приховувала своєї гнітючої злості. А її ще ж вистава з поцілунком увечері чекає. Думаю це буде один із гірших її днів у замку. Хоча найгірший звісно ж попереду.

     За вечерею я, як ми і домовились з королем, показово нервувала і лише з'ївши декілька шматочків зазбиралася покинути їдальню, продовжуючи показово нервувати. 

– А куди це ти так поспішаєш, Адалін? – запитала Лана примруживши очі. Піймалася.

– Я?

– Ти ти.

– Т..та нікуди я не спішу, ппросто… просто апетиту не має. Піду, трохи прогулятися парком, подихати свіжим повітрям…

– Вночі? – допитувалася Лана

– Таак,  вночі. А що тут такого? Ну бувайте,  – поспіхом попрощалася я і таким,  дуже швидким, кроком покинула кімнату.  

       В коридорі я трохи уповільнилась, щоб як то кажуть, рибка з гачка не зірвалася, а коли за спиною ледве чутно відчинилися двері, я не оглядаючись рушила маршрутом до альтанки в парку, де мене вже мав чекати король.  А рибонька моя тим часом кралась за мною, як вона певно думала, не помітно для мене.

   Рейнар був правий, Лана ніколи не пропустить повз себе якихось надто підозрілих речей, а от Елоїза точно не опуститься до того, щоб там за кимось слідкувати. 

     Альтанка знаходилась майже в центрі парку, тому нам з Ланою довелося зробити чималий забіг, але сповільнюватися не можна було. Рибка мала розуміти, що я кудись нервово поспішаю. 

        Коли я вийшла на доріжку, в кінці якої і була альтанка,  серце пропустило один поштовх. Здається моє награне хвилювання переросло у справжнє. “ Та візьми ти нарешті себе в руки. Хаврор ти чи зефірка в шоколаді? Зараз підеш до нього, впадеш в його обійми, він тебе поцілує, ти пристрасно відповіси, а Лана все це побачить. І все. Кожен повернеться до себе і житя продовжиться. Від одного поцілунку світ не перевернеться вверх ногами. Ще багато попереду роботи і нема коли розкисати від, нікому не потрібних, почуттів” – налаштовувала я себе на потрібний лад, стоячи навпроти альтанки. Вітер роздував у різні сторони волосся, а мою дорогу до нього висвічувало місячне сяйво. Звідси я могла бачити лише знайомий силует, але була впевнена – він не зводить з мене очей. 

         "Який романтичний виходить момент. Я проживу його, відпустивши усі думки, а потім обов'язково забуду…"

       І знову я зірвалася з місця в забіг до мого, на цю хвилину, короля. Я вже не прислуховувалася чи крадеться за мною Лана, бо окрім шаленого ритму свого серця я більше нічого не чула. Мить і я в його обіймах. Таких теплих, таких міцних.

        Лише один погляд йому в очі, його тихе “Ада” і я розчинилася в його, такому ніжному і солодкому, поцілунку.

      Тепер я знаю чого боялася насправді. Ось цього відчуття невагомості і польоту, його ніжності і його особливого аромату. А ще він так міцно мене стискав, що я знову чула як гучно і швидко б'ється його серце. Так само як і моє. Наші серця знову пустилися у танок, а ми не могли зупинитися, не могли закінчити те, що вже б мало закінчитись. Подих перехоплювало, в голові паморочилось, а я не відкривала очі. Лише відчувала його дотики…всюди, його поцілунки… всюди. Ніжність між нами вже давно переросла в, збиваючу з ніг, пристрасть. Вона, як сніжна лавина, накрила нас з головою та відгородила від усього зовнішнього світу і тільки його ніжний шепіт лоскоче мою шию “ Ада … моя Ада… моя дівчинка”.