Ранок

Ранок прийшов тихо, але не приніс полегшення. Туман, що ще вчора затягував пагорби, розсіявся, відкриваючи перед очима порожню галявину. Хатинка стояла неподалік, темна і мовчазна, наче ніч ніколи не торкалася світу поза її стінами. Я піднялася, намагаючись зрозуміти, де Софія, Андрій і Ігор. Але їх ніде не було.

Я відчула, що на землі залишилися сліди — маленькі сліди крові на мокрій траві. Вони вели від хатинки до невідомого напрямку, і серце здригнулося: це не просто рани, це знак того, що ніч залишила свій слід. Я обережно наступала, намагаючись не торкатися їх, але запах старої трави та металу змішувався в мені з панікою і відразою.

— Боже… — прошепотіла я сама собі. — Що з ними сталося?

Я зрозуміла, що була єдиною, хто вижив. Все, що залишилося від друзів, це відбитки страху, сліди невидимої сили і трохи крові, що підтверджувала реальність того, що сталося. Моя рука тремтіла, коли я торкнулася однієї з подряпин на дереві хатинки — вона світилася слабким червоним світлом, немов сама хатинка прагнула залишити свій знак на мені.

Я пройшла кілька метрів, озираючись. Тиша була майже нереальною, але відчуття присутності не покидало мене. Я знала, що темрява не залишила нас: вона залишила частину себе в кожному, хто наважився ступити на її територію.

— Я не можу… — шепотіла я сама собі, відчуваючи, як серце стискається від страху. — Я не можу повернутися туди… ніколи.

Я пішла до стежки, що вела вниз із пагорба. Кожен крок здавався важким, наче я йшла не по землі, а по чужому сні. На руках залишалися подряпини, що кровоточили трохи, а в голові стояв шепіт — чи то моє власне серце, чи відлуння того, що залишилося в хатинці.

Коли я нарешті вийшла на основну стежку, сонце вже піднімалося, пробиваючи перші проміні крізь ліси. Туман остаточно розсіявся, і переді мною відкрився світ, який здавався таким реальним, що я ледь могла повірити, що пережила ніч у хатинці.

Але сліди крові, подряпини на руках, запах старих трав і смоли залишалися зі мною, як нагадування: я була свідком того, що ніхто інший не пережив.

Я знала одне: ця історія не закінчилася. Хатинка, мольфар і тіні залишилися там, у горах, і вони чекають наступних, хто наважиться зайти. А маленька кров, що залишилася на землі і на моїх руках, — це нагадування про ніч, яку я не можу забути.

Я лягла на землю біля стежки, важко дихаючи, і подивилася на хатинку останній раз. Вона мовчала, але я відчувала її погляд. І тоді зрозуміла: вижила я фізично, але частина мене залишилася там, серед темряви, тіней і старих символів.