Страх, який пробудився

Ми не встигли оговтатися після того, як вибралися з хатинки. Холодний вітер гнав туман по пагорбу, і хатинка позаду нас виглядала живою, мовби дихала. Але саме це я відчула, коли повернулася поглядом на неї: темрява всередині ніби простягала свої руки крізь стіни, крізь дерев’яні балки, і стежила за нами.

— Маріє… — Софія схопила мене за руку. — Вони… вони йдуть за нами!

Я озирнулася. Спершу тіні з хатинки здавалося розтягнулися на землю, а потім… вони стали рухатися самостійно. Силуети, що нагадували гігантські руки, тягнулися крізь туман, прямуючи до нас. Я відчула, як серце майже вибухає від страху.

Ігор раптово зупинився, його погляд застиг на порожньому місці перед нами:

— Вони… вони там! — його голос звучав тремтливо і несправжньо. — Там!

— Куди бігти? — закричала Софія, і відчуття паніки прокотилося між нами.

Андрій зупинив нас і спробував заспокоїти:

— Слухайте, не біжимо хаотично! Ми маємо триматися разом, інакше…

Він замовк, коли я відчула холодне дотикання на плечі. Рука була прозора, тремтіла і ковзала, як рідина, що обплітає тіло. Я сіпнулася, крик вирвався сам собою, і тіні відреагували миттєво: вони наблизилися ще ближче, охоплюючи нас.

— Йди! — закричала Софія, тягнучи мене вперед. — Вони хочуть нас!

Ми кинулися до лісу. Кожен крок відчувався як боротьба: земля ковзала під ногами, коріння хапалося за черевики, а тіні наздоганяли. Я відчула, як щось торкається моєї ноги — немов леза чи кігті невидимі. Крик Софії луною відбивався у тумані, і я почула, як Ігор падає поруч, шепочучи щось нерозбірливе, поки тіні не відступили на мить, реагуючи на наш страх.

— Ігор! — закричала я, намагаючись підняти його.
— Не можу… вони… — його голос зник у глухому стогні туману.

Андрій схопив його за руку, намагаючись підняти, але в цей момент символи, що світилися на хатинці, ніби ожили — червоний світло відбилося від мокрого листя і дерев. Я відчула, як їх енергія пробігає по моїх руках і шиї, морозить і пече одночасно.

Тіні підійшли ближче. Софія впала, я ледве встигла схопити її за руку. Ми відчували, як холод прокрадається крізь шкіру, наче щось всередині хатинки намагається проникнути в нас.

— Вони в наших головах… — шепотіла Софія. — Я чую голоси… свої власні… але не свої.

Я відчула дивне тиснення на скроні, як ніби хтось намагався проштовхнути страх всередину мого розуму. Паніка була повною, кожен крок, який ми робили, відчувався як боротьба із самим собою.

— Не здавайтесь! — крикнула я, відчуваючи, що сили залишають мене. — Тримайтеся разом!

Ми вибралися на відкриту галявину. Хатинка залишалася в тумані позаду, і я нарешті побачила, що її силует став розмитим, наче дим, але ми знали — це вона спостерігає. Тіні залишилися ближче до хатинки, але їх вплив відчувався, ніби невидима рука стискала серця.

Ми зупинилися, задихаючись. Падіння на мокру землю, подряпини на руках і ногах, холод, що проймав до кісток, і запах старих трав залишалися з нами. Ігор, сидячи на землі, тримав голову руками:

— Я… більше не можу… — пробурмотів він, і я зрозуміла, що цей страх не можна просто відігнати.

Софія тремтіла поруч, її очі були широкі, сповнені паніки, а її руки судомно стискали мої.

— Маріє, — сказала вона ледве чутно, — ми вижили… але вони там. Вони ще там…

Я знала, що вона права. Тіні, мольфар, хатинка… все це було не просто моторошним випадком. Це була сила, яка пробудилася через наш страх. І навіть якщо ми вижили фізично, частина нас залишилася всередині тієї хатинки.

Ми сиділи в тумані, не здатні рушити з місця, поки перші промені сонця не розсіли тьмяне світло. Але хатинка стояла там, як мовчазний свідок, а її червоні символи майже непомітно світлися в тумані, нагадуючи нам, що ніч ще не закінчилася, і темрява спостерігає.

Я зрозуміла, що нічого вже не буде так, як раніше. Ми пережили її фізично, але ментально… ми втратили щось назавжди.