Тінь мольфара

Я лежала на спині, притискаючи руки до обличчя, але шепіт не припинявся. Він став гучнішим, мовби хтось стояв прямо над нами. Тіні на стінах рухалися швидше, утворюючи форми, які неможливо було назвати людськими.

— Маріє… дивись! — прошепотіла Софія, показуючи на кут кімнати.
Я підняла голову і побачила його. Старий чоловік сидів у темному кутку, і я спершу подумала, що це якась фігура, вирізана з дерева. Але його очі світилися бурштиновим світлом, і від нього виходило таке тепло і холод одночасно, що я відчула, як серце стискається.

— Хто ти? — прошепотіла я, ледве знаходячи голос.
— Я… хто я… не має значення, — відповів старий, голос його був низьким і шелестким, немов вітер крізь сухі гілки. — Ви зайшли у дім мольфара. І тепер ваша темрява — моя.

Андрій намагався сміятися:
— Це якийсь дурний жарт! Хтось ховається у темному кутку і…
Він замовк, коли старий повільно підняв руку. У кімнаті з’явився запах смоли і старих трав, який миттєво заповнив легені. Кожен вдих був важким, і я відчула, як тремтіння охопило все тіло.

— Дайте нам спокій! — закричав Ігор, намагаючись наблизитися, але підлога під його ногами скрипнула, і я побачила, як його тіні розпливаються, немов він перетворюється на щось інше.

Софія закричала:
— Відпусти його!

— Ваш страх пробудив старе, — промовив мольфар, і його голос став глибоким і загрозливим, як відлуння в печері. — Ви не прийшли сюди як гості, а як жертви власної темряви.

Тіні рухалися швидше, і я відчула холодне дотикання на плечі. Я обернулася і побачила Ігоря: його очі були повністю чорні, а обличчя змінилося, ніби він став іншим.

— Ігор! — закричала я. — Це ти?!

Він мовчав, лише підняв руку, і тіні знову витягнулися до нас. Я відчула різкий запах гнилих трав і старого дерева, а підлога під ногами наче ковзала.

— Хлопці, треба тікати! — прошепотіла Софія. — Ми не можемо залишатися тут!

Андрій намагався наблизитися до дверей, але вони не були там, де повинні були бути. Лише суцільна дерев’яна стіна, яку раніше не помічали. Мольфар повільно підвівся, і я побачила, що його фігура стала прозорою, немов він складається з темряви, що рухається.

Кожен ваш крок контролює страх, — сказав він. — І ваші тіні — лише початок.

Я почала шукати вихід, оглядаючи кімнату. На столі і на підлозі з’явилися нові подряпини, наче хтось тільки що пробіг босоніж. Глиняні миски з травами поворушилися, а їхній запах став сильнішим і різкішим.

— Маріє… — Софія тремтливо тягнула мене за руку. — Вони рухаються! Тіні!

Я побачила, як символи на балках почали світитися червоним світлом. Вони вібрували, пульсували, і відчуття, що кімната жива, стало незаперечним.

— Мольфар, відпусти нас! — закричав Андрій. — Ми не зробили нічого поганого!

— Ви пробудили те, що давно спало, — відповів він, і його фігура стала ще більш розмитою і потойбічною. — І спокій вже не для вас.

Тіні підійшли ближче, і я відчула, як холодні руки намагаються схопити мене. Моє серце калатало шалено. Я розуміла: якщо зараз не виберусь, це може бути останній раз, коли я бачу світло.

— Йдемо! — прошепотіла я Софії, схопивши її за руку. Ми штовхнули Андрія і Ігоря, і я відчула, як тіні відступають трохи, немов хатинка готує нас спостерігати, але не випустити.

Я кинулася до маленького вікна в кутку. Воно відкрилося дивно легко, і ми повисли на ньому, намагаючись втекти. Мольфар мовчав, лише його очі світилися з темряви, і я відчула, що він знає всі наші страхи.

— Тільки б… тільки б вийти, — прошепотіла Софія.
— Тримайся! — закричала я.

Ми впали на землю зовні хатинки. Туман ще огортав пагорб, але хатинка залишалася позаду — мовчазна і страшна, як живий кошмар, який чекає наступних відвідувачів.

Я відчула біль у руках, подряпини на шкірі, запах старої трави і смоли залишався в носі, як нагадування про те, що ми були тут не просто гостями — ми порушили межу між життям і чимось темним.

І тоді я зрозуміла: ніч ще не закінчилася. Мольфар і його тіні залишилися всередині хатинки. А ми… ми вижили тільки завдяки вдачі, але цілий світ, що ми знали, змінився назавжди.