Кімната снів і тіней

Ми лягли на старі дерев’яні дошки, розклали спальники, але сон не приходив. Кімната була темною і тісною; низькі балки нависали над головами, а на стінах виднілися дивні символи, ніби витесані ще кілька століть тому. Тіні, які відкидали наші ліхтарики, рухалися неприродно: здавалося, що вони не лише повторюють наші рухи, а живуть власним життям.

— Ти теж це бачиш? — пошепки спитала Софія, притискаючись до мене. — Там… на стіні… щось рухається.

Я кивнула, не в змозі говорити. Досі намагалася переконати себе, що це гра світла, туман і старі балки, але відчуття, ніби кімната дихає, ставало сильнішим.

Ігор, намагаючись зберегти спокій, хихикнув:
— Ти що, бачиш привидів? Не сміши мене.
— Не смішно, Ігор, — відповіла Софія різко. — Тут щось не так.

Андрій лише махнув рукою:
— Спіть вже. Завтра нам довго йти. Ви обоє занадто нервові.

Я лежала на спині, дивлячись на балки, і відчувала, як тіні збільшуються. Стіни здалися ближчими, тіснішими. Я не знала, чи це моя уява, чи хатинка змінює форму сама.

Потім я почула шепіт. Спочатку тихий, ледве чутний:
“Не будіть…”
Я перезирнулася з Софією, вона застигла, її очі були широко відкриті.

— Що це? — пошепки спитала вона.
— Не знаю, — я ледве видихнула, відчуваючи, як серце калатає у грудях. — Просто… тиша.

Шепіт повторився, але тепер він звучав чіткіше, і я впізнала слова:
“…мольфара…”

Ігор засунув голову під ковдру, сміючись нервово:
— Та ви що! Слухаєте якусь дурню! Це просто вітер.

Я чітко відчула, що він помиляється. Повітря стало холодним, навіть крізь ковдру. Тіні збільшилися, і мені здалося, що вони виходять із символів на стінах, наче живі.

— Маріє… — прошепотіла Софія. — Ти чуєш? Вони… вони рухаються…

Я повернула голову і побачила, як тіні, що нагадували руки, простягаються від стін і підлоги. Я відчула різкий запах смоли і старої трави, немов хтось тут щось запалив. Дерев’яна підлога скрипіла під невидимою вагою, і моє серце ледь не вискочило з грудей.

Андрій нарешті підняв голову:
— Що за…? — він замовк, коли тіні почали

витягатися ближче до нього.

Ігор сіпнувся і скрикнув:
— Боже! Що це?!

Ми всі одночасно зрозуміли: хатинка не просто стара і моторошна, вона жива. Вона спостерігає за нами. Кожен звук, кожен рух — ніби відгук на наш страх.

Я відчула, як щось торкається моєї руки. Не рука людини, не тварини… щось прохолодне, слизьке і невидиме. Я скрикнула, а Софія схопила мене за руку, тримаючи щосили.

— Тягне… — прошепотіла вона. — Воно хоче…

Ігор, здається, намагався кинутися до дверей, але двері в кімнаті раптом скрипнули, і з’явилися темні щілини, яких раніше не було.

— Ми не можемо піти, — прошепотіла я, відчуваючи, як холод пронизує тіло. — Тут… тут щось не дозволяє нам вийти.

Тіні рухалися швидше, утворюючи силуети людей, які кричали, але без голосу. Я відчула слабкий подих на шиї, хоча ніхто поруч не стояв.

— Ми повинні триматися разом! — закричала я, хоча голос ледь виходив. — Не роз’єднюватися!

Софія схопила ковдру і накрила себе повністю, її очі залишалися широко відкритими. Андрій і Ігор стояли біля стіни, намагаючись тримати себе разом, але я бачила, як страх повільно захоплює їх розум.

Тоді я почула шепіт у голові, прямий і ясний:
“Не будіть темряву…”

І відчуття, що кімната, хатинка, символи на стінах і тіні живі, стало непереборним. Ми вже не були групою друзів у горах. Ми стали заручниками невидимої сили, яка живе у стінах хатинки.

Я лежала, не в змозі рухатися, і розуміла, що ніч лише починається, а справжнє жахіття ще попереду.