Хатинка на пагорбі

Хатинка стояла на пагорбі, обплетена туманом, як якийсь привид у лісовій імлі. Дерев’яні стіни були пофарбовані в темно-коричневий колір, який давно потемнів і потріскався, а дах із соломи та моху виглядав так, ніби хтось забув його тут століття тому. Вікно світило слабким жовтим світлом, але воно не випромінювало тепла — тільки холодне, ледь мерехтливе сяйво, що грало на вузьких щілинах дерев’яних рам.

— Хтось живе тут? — запитала Софія, голос тремтів. Вона ступала обережно, притискаючись до стіни хатинки. — Тут пахне пилом… і чимось ще… гнилим?

Я понюхала повітря. Дійсно, запах був дивний: суміш старої деревини, запліснявілого сіна і чогось непізнаваного, терпкого. Моє серце почало калатати швидше.

Та нічого страшного, — спробував жартувати Андрій, — це просто стара хатина. Зайдемо, подивимося, переночуємо.
— А якщо тут хтось є? — не заспокоювалася Софія. — Може, це приватна власність?
— Та годі вже, — гнівно підсік Ігор. — Ти що, знову будеш лякатися всього підряд? Ми заблукали, і це єдина можливість переночувати.

Я відчула, як між ними спалахнув перший серйозний конфлікт. Андрій завжди любив тримати контроль, Ігор — не поступався йому, а Софія весь час проявляла обережність, що дратувало обох.

— Я не хочу ночувати в цьому мотлоховому сараї! — закричала Софія. — Мені здається, тут щось не так!
— Ти завжди так, — різко відповів Ігор. — Нам потрібно місце, щоб сховатися від туману, а ти сидиш і вигадуєш примари!

Я спробувала втрутитися:
— Хлопці, спокійно! Ми всі трохи налякані, але давайте просто зайдемо, оглянемося і вирішимо.

Ми зайшли всередину. Двері скрипнули так, ніби вони плакали. Усередині було темно, пахло старим пилом і гниллю. Стеля була низькою, балки перекошені, з кожного кута висіли павутиння та пилюка. На столі стояли кілька глиняних мисок з висохлими травами, які виділяли специфічний терпкий запах. Я помітила дивні символи на балках та стінах — геометричні малюнки, завитки і якісь руноподібні знаки, які виглядали так, ніби хтось давно використовував їх для магічних ритуалів.

— Я не хочу тут спати, — прошепотіла Софія, тримаючись за мою руку. — Це виглядає, ніби хтось ще тільки що був тут… або щось.

Андрій оглянув хатинку і спробував переконати:
— Дивіться, є старий стіл, стільці, навіть чисті дошки для ліжка. Тут нічого страшного немає.

— Нічого страшного? — Ігор засміявся, але голос його звучав натягнуто. — Ти дивишся на символи на балках і не бачиш нічого дивного?

Ми почали сваритися. Кожен з нас був напружений, але по-різному. Андрій намагався показати, що він контролює ситуацію, Ігор скептично ставився до всього, а Софія намагалася захистити себе й нас, що викликало ще більше напруження. Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як серце б’ється сильніше з кожною хвилиною.

Я підійшла до столу. Миска з травами наче випромінювала холод. Я торкнулася її — і відчула різкий запах смолистого диму, хоча в хатинці не було вогню. Мені здалося, що трави рухаються, хоча повітря було нерухоме.

— Маріє, ти що робиш? — запитала Софія.
— Нічого, — я спробувала заспокоїти себе. — Просто… здається, тут щось дивне.

І тоді я почула легкий стукіт зверху, зі стелі. Спершу подумала, що це птах, але він повторився, рівно і ритмічно. Ігор підняв голову і прислухався.

— Чули це? — запитав він.
— Стук? Може, це дерево скрипить, — відповів Андрій, але його голос звучав непереконливо.

Тиша розтяглася. Ми стояли посеред кімнати, дивилися один на одного, і розуміли, що нікого тут не повинно бути, але відчуття спостереження було сильним. Туман зовні змінився, і через щілини у вікнах мерехтіло дивне світло, яке ніби випромінювала сама хатинка.

Софія схопила мене за руку:
— Я йду назад до стежки. Я не можу тут залишитися!

— Ні, ми вирішили залишитися, — відповів Андрій різко. — Якщо ти підеш зараз, ти самa в лісі.

Між ними спалахнув конфлікт: кричали, сперечалися, кожен намагався довести, що його страх або скепсис правильні. Я стояла в стороні, відчуваючи, як тисне невидима сила хатинки, і розуміла: не просто конфлікт між нами, це щось інше пробуджує темряву всередині нас.

Після довгої суперечки ми нарешті домовилися розкласти спальники на підлозі, але атмосфера залишалася важкою і майже фізично відчутною. Я спостерігала за символами на стінах і відчувала, що вони ніби пульсують у темряві. Хатинка вже не була просто старою будівлею — вона стала живою, і я не знала, чи хоче вона нас прийняти, чи поглинути.

Тієї ночі ми заснули в тиші, але кожен з нас відчував, що спокій — лише зовнішній. Щось в хатинці спостерігало за нами. І я знала, що це лише початок.