Туманні сліди

Ми вирушили в похід рано вранці, коли Карпати ще спали у перших променях сонця. Нас було четверо: Андрій, Ігор, Софія і я. Андрій завжди вважав себе лідером групи — він був впевнений, що маршрут ми подолаємо без проблем, і часто жартував: «Хто заблукає перший, той купує вечірню каву всім». Ігор, трохи скептичний, завжди знаходив привід перевіряти GPS, хоча телефони у горах майже ніколи не працюють. Софія була обережною, часто піднімала брови і повторювала: «Я таку красу гір хочу бачити, а не тумани і страшилки». А я… я просто хотіла втекти від міського шуму і побути наодинці з природою.

Спочатку все було ідеально. Сонце пробивалося крізь сосни, пташки співали, а вітер ніс запахи хвої і свіжої землі. Ми сміялися, фотографували один одного, обмінювалися жартами, які згодом здавалися мені вже безглуздими перед тим, що сталося. Андрій обіцяв, що маршрут займе лише кілька годин, і ми встигнемо дійти до невеликої хижі, яку він знайшов на карті.

Проте туман почав швидко згущуватися. Спершу він огортав лише низини, а потім ми вже ледве бачили один одного на відстані двох метрів. Все навколо стало сірим, розмитим, і звуки лісу змінилися: крики птахів зникли, лишився тільки дивний шелест. Він нагадував шепіт, ніби дерева намагалися попередити нас. Софія нервово стиснула мій рукав: «Маріє, мені здається… тут хтось є».

— Ні, нікого немає, — спробував заспокоїти її Ігор, але я відчувала, як його голос звучить недостатньо впевнено. — Просто вітер і туман… не переживай.

Я слухала їхні слова, але моє серце билося частіше. Я відчувала, що щось не так. Туман огортав нас як ковдра, і здавалося, що кожен звук — це не просто вітер, а щось живе, спостерігає.

Ми йшли по вузькій стежці, яка здавалася нескінченною. Кожна мить тиші була порушена лише хрускотом гілок під ногами. Я помітила слід, що виглядав як черевик, але він був занадто широкий і нерівний для нашої групи. Я спитала тихо: «Хтось ще помітив цей слід?»

— Я? Ні, здається, ні, — відповів Ігор, але його очі швидко пробігли по лісу. — Мабуть, це просто собака.

Але це не було собакою. Мене охопило відчуття, ніби хтось йде за нами. Я почала озиратися частіше. Тіні дерев рухалися дивно, а туман наче формувався у фігури, що наближалися.

— Може, нам повернутися? — запропонувала Софія, голос тремтів.
— Ні, ми близько, — сказав Андрій, хоча я чула, як він ковтає сухий горло. — Там, на пагорбі, є хатинка. Ми переночуємо там.

Я мовчки кивнула, але в глибині душі відчувала, що це не звичайна ночівля.

І ось, коли ми підійшли до пагорба, туман розсіявся настільки, що ми змогли побачити хатинку. Вона виглядала так, ніби давно тут стоїть, серед скель і дерев, і відчувалася дивна тиша. Вікно мерехтіло слабким світлом, але жодного диму з димаря не було.

— Гляньте, — прошепотів Андрій, — тут можна переночувати.
— Мені вона не подобається, — сказала Софія. — Здається, тут хтось живе… чи колись жив.

— Ну що ж, залишишажться лише зайти і подивитися, — кивнув Ігор.

Моє серце калатало, але ми рушили до дверей хатинки. Туман, який нас огортав ще хвилину тому, залишився позаду, а перед нами відкрилася порожня стежка і тиша, що тиснула на груди.

Я зрозуміла тоді, що ми не просто йдемо до хатинки — ми робимо перший крок у щось невідоме, що змінить усе. І навіть не підозрювали, що з того моменту нічого не буде як раніше.