2

     Минали роки. Петро вже й сам став дідусем. На роботу вже не ходив, отримував пенсію. Якось схотілось йому піти за грибами в ліс. Пішов коротким шляхом, але майже нічого не знайшов. Пішов в іншу частину лісу, та й там нічого. Втомлений, вийшов на стару дорогу, порослу травою, та йшов помалу. Придивився, та й впізнав, що цією дорогою колись зерно возив. Он вдалині видніються ті ж тополі, що під ними він іноді зупинявся пообідати. А он лісок посеред поля – та то ж обійстя бабуся Мотрі. Аж крок пришвидчив. Спрага мучила, а в криниці баби Мотрі така вода смачна! Тільки шкода, що господині вже давно немає.

      Позаростав двір щедрої бабусі чагарниками. Та якось Петро дістався криниці. Відро ще було там, то ж він легко дістав прохолодної води. Відпив трохи, відчув її смак і, здалось, помолодшав, років на двадцять. Присів на пеньок і став дивитись на хатину, яка колись пахла затишком і теплом, а сьогодні стоїть сумна і непривітна. Поглянув Петро на старі облізлі двері, закрив очі і уявив як звідти виходить усміхнена бабця Мотря. Але нічого такого не сталось, то ж замучений подався додому.

     А через кілька днів Петро поїхав на базар – потрібно було дещо купити для господарювання. Йшов повільно поміж рядами, роздивлявся товари, аж раптом чує:

- Добрий день, дядьку Петре!

Озирається і бачить поряд молоду приємну дівчину. Уважно придивляється і не може згадати, де її бачив.

- Добре здоров’ячко! Та щось я вас не пригадую! – Зізнається Петро.

- Та як же так, дядьку Петре? Мене Ярина звати! Колись ви до нас на обід заходили, коли зерно возили! Я ще тоді малою була, пам’ятаєте, казала, що на бабусю свою схожа?

Петро уважно придивився до дівчини – і все пригадав. Вона і справді дуже схожа на бабцю Мотрю. Так, напевно, вона й виглядала у свою молодість.

- Пригадав, Яринко! Просто ти стала геть доросла!

- А ви майже не змінились!

- Ой, дякую, та все ж роки вже своє беруть… От недавно по гриби ходив у ліс, то так втомився! До речі, заходив до вашої криниці води попити, така ж смачна, як і колись!

- Так. Але ніхто вас, як колись на обід не закликав. – Відразу ж похмурніла Ярина. – А бабуся Мотря мені казала, що треба ділитись з людьми тим, що маєш!

- Не сумуй, Яринко, часи зараз інші. Клопотів і проблем у кожного вистачає!

- Часи не інші, то люди помінялись! Було у мене чимало негараздів, але це все через те, що бабусині поради забула. Та нічого, я це виправлю. Мене мій наречений заміж покликав, а я йому відповіла, що вийду, але при умові, якщо хоч улітку житимемо в бабусиній хаті і так, як вона частуватимемо перехожих! Йому така ідея сподобалась, так що скоро в бабусиній хатині знову буде людно. І вас чекатимемо в гості. Зайдете? Не хвилюйтесь, бабуся навчила мене готувати за своїми рецептами!

- Та чого ж не зайти? Зайду, як тільки но по гриби йтиму.

- І по гриби, і по суниці, і просто так – завжди заходьте! В нашій хатині завжди раді гостям! Ось через місяць одружимось і відразу й ремонт розпочнемо, а на весну вже й житимемо там!

    Ще трішки погомоніли Петро з Яриною та й розійшлись кожен по своїх справах. А вдома Петро цілий день ходив, загадково посміхаючись. Дружина стала допитуватись про причину його радості, а він і розповів її історію про бабцю Мотрю та її онуку.

- І от радію я не тільки тому, що у пустій хаті тепер житиме молода сім’я, а тому, що є ще у цьому світі люди, які шанують добрі родині традиції.