1

      Молодий водій Петро Денисенко зупинив свій КАМАЗ на горбочку під двома височенними тополями, що росли на узбіччі польової дороги.  У затінку він намагався хоч трохи заховатись від нестерпної липневої спеки. Був час обіду. Та додому їхати молодому водію не вистачало часу, тому вирішив тут злегка перекусити та їхати далі вантажитись зерновими. Спочатку дістав пляшку з водою, зробив ковток, то зрозумів, що не нап’ється нею – вона була не просто тепла, а гаряча. Воду облишив. Дістав пакет із їжею, що сам спакував собі зрання: хліб і сало. Так, дружина могла б приготувати щось смачніше, та ось уже тиждень, як вона із дітками відпочиває на морі. Петро сам наполіг, щоб вони поїхали, якщо вже він не може роботу залишити, то хоч родина нехай відпочине. Отож, дістав своє сало, а воно аж потекло! Ні, не буде такого їсти, не зможе. Нічого, ще декілька разів завезе зерно до складу, та й поїде додому, там вже придумає, що поїсти. А зараз спека, то й не дуже хочеться. Петро завів двигун і рушив далі. І все б нічого – та спрага мучить. Гаряча вода не допомагає. Але саме зараз він проїжджатиме біля хати баби Мотрі, а там у криниці така смачна холодна водичка! Від такої згадки в Петра ще більше в горлі пересохнуло. Так, звичайно, він може зупинитись і набрати цієї прохолодної водиці, але ж баба Мотря так просто не відпустить. Бо ж усі знають про гостинність бабусі, що живе далеко за селом, біля дороги, що веде до лісу. Бабуся живе сама, але влітку завжди у неї гостюють внуки. «А, може, баба Мотря десь на городі, або пішла в село до когось і мені вдасться непомітно набрати води? – Міркував про себе Петро. – Може, вдома будуть тільки онуки, то в них запитаю дозволу води набрати?». Словом, терпіти спеку Петро не міг і різко натиснув на гальма поруч із двором баби Мотрі. Петро пильно вдивлявся у двір. Примітив там він лише хлопчика років п’яти, що самотньо грався на порозі будинку. Розумів, що такого самого вдома не лишають, але ж, може, там є старші діти? Петро вискочив з машини і, захопивши пусту пляшку, почимчикував у двір.

- Хлопче, а чи можна у вас води набрати? – Звернувся він до малого.

- Що? – Хлопчик облишив машинки і поглянув великими трохи наляканими очима на Петра.

- Чи можна води набрати у вашій криниці? – Ще раз спитав Петро, намагаючись говори якомога лагідніше.

- Не знаю. – Злякано мовив хлопчик.

- А є хтось із старших? – Спитав Петро і раптом почув позаду себе кроки.

- Ми старші! – Петро оглянувся і побачив, що до нього підійшли дві дівчинки років восьми, схоже, що вони сиділи в альтанці.

- Дівчатка, дуже спрага змучила. Чи можна води у криниці набрати? – Вкотре запитав Петро.

- Так, води можете набрати, а брата – не лякайте, він ще у нас малий навіть у школу ще не ходить. – Відповіла одна з дівчат.

- Ходіть, я вам покажу, як набрати! – Покликала інша. – Баба Мотря казала, що води не дати – то гріх великий!

     Дівчинка вправно почала опускати відро корбою. За якийсь час почулось як відро вдарилось об воду. Дівчинка заходилась витягувати.

- Ох, важко…

- Дайно краще я! – Запропонував Петро і дівчинка мовчки відступилась. За кілька хвилин прозора вода вже виблискувала на сонці, манячи якнайшвидше попити її. Петро попросив кружку, а коли дівчата принесли її, заходився наповнювати свою пляшку. Коли справа була закінчена, Петро набрав повну кружку води і почав втамовувати спрагу. Такої смачної води ніде не було. Смачна, холодна, аж солодкувата. Казали люди, що там неподалік десь є джерело, то саме із нього потрапляє вода до криниці баби Мотрі. Петро пригадав Мотрю і вирішив, що пора йти до машини, поки бабуся його не запримітила. Та було запізно. Він якраз подякував дітям, як десь з-за хліва почувся привітний голосок бабуся Мотрі.

- Доброго здоров’ячка, синочку! Вирішив попити води із Мотриної криниці? – І тут Петро зрозумів, що тепер навряд чи скоро вийде звідси.

- Так, бабусю, спрага замучила, а в машині вода геть нагрілась. То ось, думаю, зупинюсь біля баби Мотрі…

- І правильно зробив, синочку! – Маленька спритна бабця Мотря вже стояла поруч із Петром і лагідно дивилась на нього своїми добрими голубими очима. – Ти, мабуть, зерно возиш з поля?

- Так, бабусю…

- З самого ранечку?

- Авжеж.

- То, мабуть, і зголоднів?

- Та що ви, бабусю, таке спека, то й їсти не хочеться.

- Та що ти таке кажеш, ходімо в дім, поглянемо чим баба Мотря зможе почастувати свого гостя.

- Та не турбуйтесь, бабусю, я не голодний. Он у вас дітки гостюють, то є ж кого годувати.

-  Дітки? Та хіба вони їдять? Вкусять раз чи два, та й по їхній їжі. А ти ходи, ходи не ображай мене своєю відмовкою! Андрійку, а підбери но свої цяцьки, бо дядько ще перечепиться… - Звернулась Мотря до хлопчика, що бавився на сходах біля дверей, що вели до будинку. Хлопчик миттю все позабирав і побіг до сестер в альтанку. – Оце, схотіли кукурудзяних качанів поїсти, самі наламали, тепер чистять в альтанці, то маю їм зварити, може, хоч таке будуть їсти. А ти йди-йди не соромся! А як тебе звуть?

- Петро.

- А чий то ти будеш? Чи ти не з нашого села?

- Я з сусіднього! А мати моя із цього. Може, знали таку Галю Ігнатову, що біля магазину жила?