Глава 34

Решту вечора ми провели разом, не розлучаючись ні на мить. Танцювали, сиділи на диванчиках у банкетній залі, пили разом вино, їли фрукти, й не могли наговоритися, ділячись один з одним подіями цих чотирьох років. На нас кидали здивовані, часом заздрісні погляди, але я швидко перестала звертати на них увагу. Весь світ звузився до нас двох. Все інше не мало значення.

Бал закінчувався, гості почали розходитися, і ми знову стояли на терасі.

– Я не хочу тебе відпускати... – прошепотів він мені на вухо.

– А я не хочу йти. Сьогодні був найщасливіший день в моєму житті! – я притулилася до його грудей, а його руки ніжно погладжували мою спину.

– Залишайся. Хоча б сьогодні.

– А що скажуть люди?

– Тебе дійсно це хвилює?

– Так.

– Люди люблять поговорити. Скрізь. І навіть цей світ не виняток. Але тут не прийнято обговорювати особисте життя імператора привселюдно. До того ж, вони ж не знають тебе і того, що ти для мене значиш. Сьогодні ти для всіх просто почесний гість. Тебе поважають та люблять. А коли ти станеш імператрицею, полюблять ще більше.

– О-о-о-о... - я награно здивувалася його твердості й впевненості у спільному майбутньому, хоча в душі хотіла бути з ним все життя, і чорт з тим, що він імператор. – Ти так впевнено говориш про майбутнє, але ж я не дала тобі згоди...

– А ти проти? – він зазирнув мені в очі.

– Ні, не проти. Я тисячу разів «за», - я обняла його за шию.

– Я й не сумнівався. Занадто довго я чекав на тебе. І не хочу знову тебе втратити.

– Розкажи мені, як ти тут опинився? – я вирішила змінити тему. – Як сталося так, що ти став Імператором іншого світу?

– Ти ще не зрозуміла? – він міцніше притиснув мене до себе.

– Ні, а що я могла зрозуміти? Ти ж ніколи не розповідав про себе більше, ніж я знала...

– Присядемо? – він вказав на диванчики. – Це довга історія. – Я кивнула. Ми зручно вмостилися на дивані, він посадив мене до себе на коліна, я притулилася до нього, а він грав моїм волоссям.

Ми були самі. Всі гості роз'їхалися, прислуга не заважала – тож ми могли, нарешті, розслабитися. Бодя почав розповідь:

– Наш рід вже давно керує цією прекрасною планетою, цим світом, передаючи владу від батька до сина в день смерті першого. Але, щоб уникнути всіляких інтриг, спадкоємців зазвичай виховують матері та інші родичі далеко від палацу. Часом навіть в інших світах. Хоча це й не обов'язково. Але так склалося і коли народився я. Мати й брат батька, дядько Едуард, ти його знаєш, прийняли рішення піти на Землю. З палацу є таємний перехід в одну з печер Америки. Своєрідний портал. Але ми не захотіли залишатися поблизу порталу. Вирішили поїхати в Європу, звідти вже перебралися в Україну.  Оселитися в селі. Мені було тоді всього чотири роки. У нас є свої зв'язківці – охоронці порталу з того та з іншого боку, які підтримували зв'язок між нами за допомогою телеграм та листів, а потім вже електронної пошти. Тож ми завжди знали новини Океанарії, а в імперії знали про те, як ми живемо з мамою.

Я вважаю, що це неправильно: розлучати дитя з батьком. Тому хочу ввести деякі поправки в закони Океанарії й в майбутньому не допускати подібного. До цього часу все всіх влаштовувало.

Ми з мамою тут бували кожне літо. Ти ж пам'ятаєш, що ми їздили у відпустку. Так ось, це для всіх ми були то на Сейшелах, то на Мальдівах... А насправді ми їздили сюди. Я виріс у двох світах. Я знав, що буду Імператором після батька. Але не міг відкрити цю таємницю навіть тобі. Я не знаю, чи ти зможеш зрозуміти та вибачити мене за такий обман, але я не міг вчинити інакше. Якби я тоді знав, що колись й ти станеш Господинею перехрестя, якби я тоді знав про твоє справжнє походження, то я б забрав тебе з собою.

– Але тоді нічого б з того, що зі мною сталося за останні місяці – не було, – заперечила я. – Я б не познайомилася зі стількома людьми...

– Так, ти маєш рацію.

– Все сталося так, як треба. Давай не будемо повертатися в минуле.

– Добре, – кивнув він і продовжив. – Мені ледве виповнився двадцять один рік, ти пам'ятаєш той день, коли прийшла звістка про смерть батька... – він прикрив очі, занурюючись у свої думки.

– Так... Ви буквально за лічені дні зібралися й поїхали.

– Так, поїхали сюди. І з того дня я ні на хвилину не переставав думати про тебе, Марійка...

– А я про тебе... – зітхнула я. – А як же дядько Едуард, тітка Еліна? Вони теж тут? Я не бачила їх сьогодні на балу...

– Але вони там були. Я впевнений, що вони тебе бачили. Завтра ми зустрінемося з ними. Вони все знають і, помітивши нас, просто не захотіли заважати.

– У тебе прекрасна сім'я...

– Звичайна, – знизав плечима Бодя.

– Коханий, а що буде далі?

– Ти про що?

– Про нас. Що буде з нами? З моєї Хатинкою? З твоїм імператорством...

– Все буде добре. Твоя Митниця-Хатинка – це твоя робота і твоя місія. А імператорство – моя.

– Але ж, я не можу надовго залишати свою Хатинку... Та й роботи в світах багато. Я ж тобі розповідала про Гармонію...