Глава 31

Перше, що ми побачили, коли увійшли – це нові двері, що з’явилися поруч з Льодянією.

– Це вже сьомий світ, – промовила я. – Ну, якщо, звичайно, й мою Землю рахувати.

– У тебе багата Хатинка, – усміхнувся Анхель, сідаючи на лавку. – Кавою пригостиш?

– Звичайно, вибач!

Я поставила чайник на піч й заметушилася біля серванта, дістаючи посуд та деякі продукти.

– Так, невеликий вибір страв, – знову посміхнувся хлопець.

– Та все не вистачає часу сходити поповнити запаси...

– І ти мовчиш? Так! Я сьогодні ж все куплю. Напиши мені, що потрібно, і я принесу.

– Але...

– Ніяких «але»! Маша, я ж казав, що я все для тебе зроблю! А купити продукти – це суща дрібниця. До того ж, дівчині негоже тягати важкі сумки. Це справа чоловіків.

– Ну, добре! – здалася я. – Після сніданку я напишу тобі список необхідного.

Снідали мовчки – кожен мав про що подумати. Потім я швидко написала йому список продуктів й господарських речей. Навіть свою картку дала, на що Анхель заявив, що сам все купить, та щоб я навіть не думала про гроші.

Я лише знизала плечима, а він із задоволеною посмішкою зник за дверима свого світу.

А я, швидко прибравши все зі столу й запустивши процес прибирання у всьому будинку, передяглась з бриджів в джинси, накинула на плечі все той же светр та приготувалась знайомитися з новим світом.

Я підійшла до нових дверей й хвилин з п'ять тупцювала поруч в нерішучості. Чомусь оселилося в душі недобре передчуття.

Але, зібравшись й глибоко зітхнувши, я штовхнула двері й завмерла на порозі.

Тут була ніч. Глуха, безмісячна й беззоряна. Все поринуло в темряву. Про таке кажуть: «око виколоти можна». Так й тут. Нічого не видно вже на відстані двох кроків. Чорними велетнями стоять дерева, слабо вгадуються обриси будинків, що розташувалися неподалік. Але, в жодному з них немає світла. А ще тут дуже спекотне, задушливе, навіть сперте повітря. Важко дихати.

– Куди я потрапила? – з жахом прошепотіла я.

– Ласкаво просимо до демонів, дівчинка! – прямо переді мною виник чоловік. – Я здригнулася від несподіванки й втупилася на прибульця, намагаючись розглянути його краще. Очі вже трохи звикли до темряви – я бачила його досить непогано.

Він був вищий за мене майже на голову. Чорні очі з вертикальними червоними зіницями, трохи кирпатий догори ніс з горбинкою, вузькі губи з єхидною посмішкою. На ньому був червоний плащ, довжиною до підлоги, з-під якого визирали гострі носки чи то туфель, чи то чобіт, теж червоного кольору. А за його спиною були крила. Величезні чорні крила. Волосся розвівалося від найменшого подиху вітерця. Воно теж були чорне, густе й довге, досягало йому до плечей.

У мене всередині все завмерло.

– Що не подобаюся? – запитав він.

– Н-н-н-не знаю, – заїкаючись, відповіла я. – Ніколи не бачила таких, як ви...

– Зрозуміло. Я – Аластор, Вищий Демон й Господар цього місця.

– Це Пекло? – запитала я перше, що прийшло в голову.

Демон голосно розсміявся.

– Пекло? Ні, це просто мій світ. Світ Демонів. Демонія, по-іншому.

– Демонія... – повторила я, намагаючись зрозуміти, як я змогла відкрити такий похмурий негостинний світ.

– Здивована? – я лише кивнула.

– Присядь, я дещо поясню. – Я озирнулася в пошуках бодай якої-небудь лавки, а ця зараза тільки знов усміхнувся, клацнув пальцями, і поруч із вхідними дверима моєї Хатинки виникла справжня дерев'яна лавка. Я обережно села, Аластор влаштувався поруч.

– Ти хоч щось знаєш про демонів? – я негативно похитала головою. Я насправді нічого не знала про них. А те, що читала в фентезійних романах про цю расу, геть вивітрилося з голови й вперто не хотіло згадуватися.

– Ех, ти... А ще Господиня... – зітхнув він.

– Я Господиня трохи більше місяця. І я не повинна знати все про всіх й про все.

– Може бути, може бути, – якось невиразно промовив він та на деякий час замовк. Я теж сиділа мовчки, не наважуючись заговорити з ним. Дивний він якийсь. Нападу з його боку я не чекала, але і як себе вести не знала. Тому вирішила просто чекати. Нехай сам мені все розповість, якщо хоче. А ні, ну так не треба. Зачиню двері на замок зі свого боку та не буду більше ходити в цей похмурий світ...

– Ти не посмієш! – раптом різко сказав він, а я аж підстрибнула на місці.

– Чого? – вражено запитала я, не розуміючи, що він має на увазі.

– Ти не посмієш закрити мій світ... – він думки читає?  Господи, й цей теж. Треба терміново вчитися ставити блоки.

– Вони тобі не допоможуть. Демони читають не думки, а душі. Цього ти не приховаєш ніколи і нічим.

– Що ви ще робите? – запитала я.

– Багато чого.

– А детальніше?

– Ти, правда, хочеш це почути? – він різко встав і сів переді мною навпочіпки, піднявши кігтистим пальцем підборіддя і заглядаючи в очі.