Глава 28

Наступним ранком до мене завітав Анхель. Він прийшов на світанку та  приніс букет розкішних блакитних квітів, схожих на фіалки, тільки на довгому стеблі. У нас такі точно не ростуть.

– Привіт! А це для найпрекраснішої дівчини, – посміхаючись, простягнув він мені букет.

– Привіт, дякую. А ти чого з самого ранку прийшов?

– Скучив! – він ніжно мене обійняв й легенько поцілував у щічку.

– Ось воно що, а я-то думала... – грайливо відповіла я, додавши, – каву будеш?

– Ага, з задоволенням!

Я зробила нам кави, дістала сир й ми сіли снідати.

– Що у тебе нового? – запитав він за кілька хвилин.

– Навіть не знаю з чого почати. За останні кілька днів, що ми з тобою не бачилися, багато чого сталося.

– Я слухаю, – я відчула, як він напружився.

– Я відкрила новий світ, допомагаю наразі його господині з облаштуванням. Наймиліша дівчина, але дуже самотня...

– А мені можна поглянути на новий світ? Ти від мене їх постійно приховуєш, а я так хочу...

– Можу, – перебила я його. – Бачиш, саме цей світ як ніякий інший потребує зараз відвідувачів та нових мешканців. У мене взагалі буде прохання до вашого Імператора...

– Швидше пішли дивитися! – він не дав мені договорити. В його очах з'явився завзятий інтерес, – а Імператору пиши листа, я відправлю.

– Домовилися. Допивай свою каву та йдемо. – Про Веніаміна, Бодю мені зовсім не хотілося йому розповідати.

Після сніданку я дотрималася необхідних формальностей, записала дані Анхеля в планшет, поставила йому позначку, сама сходила в Льодянію на базу оренди за теплим костюмом для хлопця. Анхель дуже здивувався, побачивши за порогом Хатинки сніг й відчувши морозне повітря. Можу собі уявити! В Океанарії такого ніколи не бачили. Там просто не буває зими!

Я провела його по містечку, все показала. Почати розваги ми вирішили з катання на санчатах. Йому вони сподобалися найбільше. Так захопилися, що не помітили Лисавету, яка вже давно сиділа на лавці й уважно спостерігала за нами.

– Привіт! – я побачила її та підбігла ближче, – я привела тобі першого відвідувача!

– Бачу! Який гарний хлопець! Ви зустрічаєтеся?

– Ні! Що ти! Він просто мій друг. Хоча, схоже, що він відчуває до мене щось більше, але я, на жаль, не можу відповісти взаємністю.

– Зрозуміло. Познайомиш нас?

– З радістю! Анхель, йди до нас, – я звернулася до хлопця, що стояв осторонь та із цікавістю оглядав королеву.

– Лисавета! – дівчина встала й сама підійшла до хлопця.

– Анхель, – відповів той. Я помітила, як загорілися його очі, як він опустив погляд і тихо промовив, – дуже приємно.

– І мені, – відповіла королева, посміхнувшись. – Підемо на ковзанах кататися?

– А що це?

– Я покажу. Маша, ти не заперечуєш, якщо я вкраду цього юнака на пару годин? – й підморгнула мені.

– Звичайно, якщо Анхель не проти! – хлопець відповів, що на все згоден, а я, лише відповіла, – у мене купа справ! Розважайтеся! – і зникла в хатинці.

Я могла зрозуміти інтерес королеви до нього. Дві тисячі років бути на самоті, а тут живий чоловік. Нехай відпочивають. Та й Анхель так на неї дивився, він навіть на мене не дивився таким поглядом, хоча запевняв, що відчуває глибокі почуття. Що ж, може Анхель й стане її долею? Її призначеним? Було б добре, тоді я буду геть вільна від місцевих шанувальників й зможу спокійно чекати на чоловіка свого серця. Від цих думок стало сумно.  Я увійшла в спальню, до ноутбука, захотілося переглянути наші спільні фотографії. Їх було не дуже багато, але я відчула гостру потребу знову його побачити.

Пообідні знову прийшли гості, вже з Хісторії. Василина і Іванко. Я по черзі обняла друзів.

– Заходьте! Я так рада вас бачити!

– Як ти?

– Добре! У мене ще один казковий світ, і він дуже потребує мандрівників. Допоможете?

– З радістю! – відповіла Василина. – Що від нас потрібно?

– Оголошення в селищах про те, що є можливість відпочити на зимовому курорті.

– Нічого собі! Ти відкрила зимове королівство?! – хором запитали вони.

– Так!

– Круто! Це буде дуже цікаво нашим жителям, я подбаю про рекламу, – тут же видав Іван. – А ти нам його покажеш?

– Звісно же! Ви взагалі надовго? – я помітила, що вони прийшли з валізами.

– На два тижні. Нам дали відпустку, щоб перед коронацією відпочили. Взагалі ми хотіли в Океанарії погостювати...

– Так у чому проблема? Живіть у мене на другому поверсі, там же є кімнати для гостей, а ходити можна в будь-які двері. Хоч в Океанарію, хоч в Льодянію, – я посміхнулася.

– Маша, ти – диво! – Василина міцно мене обійняла. – Іванко, бери інші речі з карети. Ми будемо жити в Хатинці на курячих ніжках. Ці дні будуть незабутніми!