Глава 27

Звірі, нарешті заспокоїлися і оговталися від шоку: кіт розслаблено розтягнувся на припічку, голосно муркочучи. Тошка охороняв вхідні двері з боку Хісторіїї та Землі, Гаврюша зайняв місце під дверима Лаприконії, всім виглядом показуючи, що тепер точно ніхто не пройде й мене туди він не відпустить. А я туди і не прагнула. Після того, що сталося, мені зовсім не хотілося відвідувати цей світ. Я розуміла, що вже за десять днів мені доведеться йти на весілля. Незручно відмовлятися. Але час ще є – тож потім про це й подумаю, а поки я вирішила допомогти королеві Лисаветі з облаштуванням комплексу зимових розваг. З її слів я зробила висновок, що моя Митниця в її світі не перша. Були ще. Тільки не було жодних відвідувачів Але я знала, як я можу допомогти їй. По всім трьом світам, які мені доступні, я розміщу оголошення про цей світ. І всі, кому захочеться поринути у зимову казку, зможуть відвідати Льодянію. З цими думками я лягла спати.

Вранці наступного дня, одразу після сніданку, я одяглася тепліше, взяла надруковані фотографії й впевнено вийшла на вулицю зимового королівства. Сьогодні тут було тепліше. Сніг не йшов, яскраво сяяло сонечко на безхмарному небосхилі. Вже за декілька хвилин переді мною з’явилася королева.

– Привіт, Маша! Я чекала на тебе. Ну, ти принесла обіцяне?

– Привіт! – я так само просто з нею привіталася, опустивши всі титули й звання. – Ось, дивіться! – я простягнула їй фотокартки.

– Дуже дякую! Як гарно це все виглядає! – вона захоплено розглядала їх. – Я навіть не могла подумати про те, що таке можливо створити!

– Цілком реально! І зауважте, все це зроблено руками людини за допомогою машин й технологій – зовсім без магії. В моєму світі її просто немає.

– Нічого собі! – знову ахнула королева. – Знаєш, Маша, ти справді подарувала мені надію та віру в те, що навіть таке похмуре й дуже холодне королівство може бути прекрасним. Ти зможеш мені допомогти з відвідувачами?

– Я зроблю все, що зможу, – пообіцяла я.

– Дякую тобі! Я в боргу не залишуся. І будь ласка, я прошу тебе, звертайся до мене на «ти». Я тут зовсім одна. Мені нема перед ким показувати свою велич. Раніше було все... а тепер... – її погляд посмутнів.

– Розкажеш?

– А чому б ні? Розповім! Я дві тисячі років ні з ким не спілкувалася. Можу розповісти... от тільки...

– А заходь до мене, – запропонувала я. – Сподіваюся, ти сама не крижана й не розтанеш немов Снігуронька?

– Ні, зовсім не крижана, – королева розсміялася. – Така, як і всі. З плоті й крові. Я з задоволенням приймаю твоє запрошення!

Ми зайшли в дім. Тут було набагато затишніше й тепліше. Я заварила каву, дістала солодощів та фруктів і розклала все це на столі.

– Які кумедні у тебе тваринки. – Лисавета взяла на руки Чорниша й гладила його гладку шорстку.

– Не зустрічала таких?

– Ні, – похитала вона головою.

– Це кіт, його звуть Чорниш. – Я підійшла до них й почухала кота за вухом.

– Кіт Чорниш, – повторила вона. – А я бачила тільки морських котиків. Знаєш таких? Вони живуть в Крижаному морі, поруч з моїм замком.

– Чула, у нас на півночі нашої планети теж є такі мешканці. І ще вони живуть в дельфінаріях й беруть участь у виставах.

– Охоче повірю, вони й для мене різні трюки показують. Дуже розумні тварини.

– Як здорово! А ти казала, що ніхто не живе в твоєму льодовому королівстві.

– Так то звірі... А я про людей... – Лисавета важко зітхнула, підійшла до дракона. – А ти хто такий?

– А це дракон Гавріліус. Він живе в королівстві Лаприконія На Землі драконів вже давно немає.

– Зрозуміло. Кумедний звірок. З крилами. Як дивно.

– Він ще зовсім маленький. Вони виростають величезними, - я спробувала руками показати їх справжній розмір.

– Як цікаво, – королева обережно доторкнулась рукою до лускато-шипастій спині, теж погладила, – дракон забурчав, прикривши очі від задоволення. Я почула в голові його голос:

«Хороша, але нещасна жінка. Допоможи їй».

«Спробую», – подумки послала йому відповідний сигнал.

- Йдемо краще пити каву, і ти розповіси мені про себе.

Королева охоче підійшла і сіла на лавку біля стола, обхопивши руками гарячу кружку. Пес Тошка одразу влігся у ніг королеви, показуючи, що довіряє їй.

– Лисавета, це мій пес Тошка. Не бійся його.

– Добре! – посміхнулася жінка. – Який неймовірний аромат! – вона блаженно заплющила очі, зробила обережний ковток кави.

– Подобається? – з надією спитала я.

– Дуже! Я ніколи не куштувала нічого подібного. Дуже дякую!

– На здоров'я! – звично відгукнулася я. – Розкажи про себе. Як ти потрапила в цей крижаний світ?

– Це давня й сумна історія, – зітхнула вона. – Я була спадкоємною принцесою однієї держави на Півдні Армавіра. Це стара назва нашої планети. Батько виховував мене та братів в строгості. Ми не могли виходити за територію нашого палацу і, хоча вона була величезною, нам там було нудно. Нам не вистачало спілкування з однолітками. Але батько все вирішив за нас. Ще коли ми тільки народилися, нам були обрані наші пари. Нас ніхто не запитав. Брати виїхали на Захід й Схід, їхні дружини були з тих держав. А мені треба було їхати на Північ. Там знаходився палац принца Даніеля.