Глава 25

Ранок наступного дня знову зустрів мене дощем. Прогулянку до Каштанки, яку я запланувала вчора перед тим як заснути, довелося скасувати.

Я знехотя вийшла в кухню-вітальню та з подивом помітила нові двері.

– Ось і ще одні двері в невідомість, – пробурмотіла я.

– Маша! – підійшов до мене Гаврюша, – ти чого наче у воду опущена?

– Не звертай уваги. Це просто осінь на мене так впливає! – відмахнулася я.

– Бачу я, яка в тебе осінь, – сердито відповів той. – Не забувай, що я зчитую емоції. Кохання в тебе. І всі справи. Тільки от того, до кого ти ці почуття відчуваєш, я не знаю. Це не вискочка Веніамін з Лаприконії, й зовсім не рибалка Анхель... Розкажеш?

– Вибач, друже, але ні. Мені й так важко зараз.

– Як хочеш. – Гаврюша ображено відвернувся та сховався під стіл.

Я звично дістала їм із серванта їжу. Машинально налила собі кави. Їсти не хотілося зовсім. Насилу примусила себе випити чашку ароматного напою до кінця. І відправилися досліджувати новий світ.

Двері розташувалися поруч зі входом в Океанарію. Чесно кажучи, було страшно навіть їх відкривати. Після чотирьох, не рахуючи Землі, дивовижних світів, я просто не знала, що може чекати за цими дверима. Я натягнула на голову капюшон, потеребила «вушка» і, заплющивши очі, штовхнула двері. В приміщення відразу ж увірвалося морозне повітря, залетіло кілька сніжинок. Зима в усій її красі. Я щулилася від холоду й з гуркотом зачинила двері. Швидко побігла до себе, витягаючи з шафи теплі речі. Одяглася, взулась й знову вийшла на поріг снігового світу. Мої тваринки прошмигнули слідом. Сказати, що було холодно, це нічого не сказати. Дуже холодно, морозно й вітряно.

Кругом, наскільки вистачало очей, все було вкрите ковдрою снігу. На даху моєї Хатинки лежав товстий шар снігу, неначе пухова шапка. Сосни й ялинки, що росли неподалік, теж були усипані снігом. Жодної живої душі, ні єдиного будиночка поблизу не було видно. Сніговий пустир. Я вже хотіла повернутися, як навпроти мене з'явився сніговий вихор. Я, немов заворожена, дивилася на нього, поки він не застиг на місці, розсипавшись, а з нього не вийшла жінка. Висока молода жінка з білосніжним обличчям, вдягнена в довгу сріблясту шубу до  самих п'ят. На її голові пухова шапка, прикрашена невеличкою срібною короною.

– Ласкаво прошу в королівство Льодянія! – заговорила вона. – Я – Лисавета, господиня цих володінь.

– Здрастуйте, – почала я, відчуваючи, що від холоду вже зуб на зуб не потрапляє.

– Хто ти?

– Я – Марія, господарка Митниці на перехресті світів...

– Ось воно що... Я чула про такі. Але ніколи не бачила, – задумливо промовила жінка. – Що ж. Я рада, що тепер в моєму світі з'являться гості...

– А Ви що зовсім одна? – не витримала я.

– Так, дитя моє. – Ось уже кілька тисяч років живу я тут. І жодна жива душа не витримує холоду цих місць. Тут прекрасні гори та долини. Але вічний холод... Ніхто не хоче жити тут... Це сумно й тоскно.

Я помітила, як вона засмутилась, а з її очей впали дві кришталеві сльозинки.

– Лисавета! Я можу вам допомогти! В моєму світі, звідки я родом, є прекрасні гірськолижні курорти! Там катаються на санчатах, лижах, ковзанах, снігоходах й отримують від цього задоволення! А коли рухаєшся, то холод не відчувається так сильно! До того ж,  можна поставити фургончики з гарячими напоями та їжею!

– Правда? А ти мені допоможеш? І я буду не одна? – з надією запитала вона.

– Зможу. Але й ви мені повинні допомогти...

– В чому? – пожвавилася вона.

– Ви ж, мабуть, володієте магією створення?

– Так. Я сильна чарівниця...

– Тоді все буде зовсім просто! Я знайду для вас ескізи та фотографії, як виглядають об'єкти на зимових курортах, і за ними ви створите тут все це.

– Домовилися! Я буду чекати тебе!

І вона зникла. А я швидко забігла в Хату. Замерзала дуже. Мої звіринки вже давно грілася під грубкою, я приєдналася до їх компанії та довго відігрівала руки, потихеньку відтанувши й зігріваючись. Виникло величезне бажання допомогти Лисаветі. Вона мені дуже сподобалася. Було відверто шкода її – кілька тисяч років бути в повній самоті серед льодів й снігів. Це жорстоко. Про причини можливого ув'язнення я не подумала на той момент, так це і не мало зараз ніякого значення. Випивши чашку гарячого чаю, я взялася за ноутбук і з подивом виявила наявність вай-фая. Цікаво, звідки він взявся? Знову магія? Але на радощах я зайшла у всесвітню павутину в пошуках потрібних мені фотографій та різних проектів з будівництва гірськолижних турбаз. Все, що знайшла – скинула на флешку. Знову одягла свій улюблений костюм з заячими вухами, кросівки, на плечі закинула улюблений рюкзак і, зібралася було виходити, як у двері Океанарії постукали, і на порозі я зустріла Ніка з конвертом у руках.

– Марія, тут лист, який треба передати на Землю. Зможете?

– Так, звичайно. Там вказано адресу?

– Звісно!

– Добре. Я відправлю. Якраз на Землю йду.

– Дуже дякую! Гарного дня! – він посміхнулся.