Глава 24

Наступного ранку я прокинулася пізно і в поганому настрої. За вікном йшов дощ, який почався ще вночі, та супроводжував нас майже всю дорогу, поки я їхала додому.

Я натягнула на себе сірий спортивний костюм з заячими вушками на капюшоні куртки та пішла на кухню варити собі каву.

Там я знайшла кота з драконом, вдосталь натискала їх – сама здивувалася, наскільки за минулу добу скучила за ними. Нагодувала своїх тваринок та присіла на лавку - пити каву з булочкою із маком.

Осінь з її дощами та вітрами завжди наводила на мене тугу й депресію. Ось і зараз я дивилася у вікно на падаючі і стікаючи по склу краплі. На душі було боляче. Не вистачало поруч когось рідного… Й коханого. Я скучила за власною домівкою, батькам, подругам і... по Боді. Сьогодні вперше за весь час мого перебування в цій Хатинці я відчувала їхню відсутність. Розуміла, що це тепер свого роду моя робота, моя місія, якщо це можна так назвати. Проте як же захотілося послати все лісом та втекти звідси...

Точно! Втекти! Адже я й справді можу втекти… У володіння Феї Мрійниці. Я там не була з того часу, як вона приходила до мене у гості. Можливо, там, у світі, де всі бажання здійсняються, я зможу трохи відволіктися.

Я одним ковтком допила каву, впевнено підійшла до дверей в Світ Ігор, Мрій та Снів.

Я знову опинилася у ромашковому полі. Із-за дерева виглядала зацікавлена мордочка мого старого знайомого.

– Привіт, Плюшевий Ведмедик! – я підійшла до нього, сіла навпочіпки та знизала його м'яку лапку.

– Привіт! Ти до нас?

– Так. Настрій з ранку геть поганий. Подумала, може у вас трохи легша стане...

– Так-так... – Він подивився на мене очима-намистинками... – Сердечко твоє страждає, так?

– Звідки ти...? Як...

– Не дивуйся... Ти ж у Світі Мрій... А як ми можемо їх тут втілювати, не знаючи твоїх потаємних почуттів та думок. Не бійся, ніхто не дізнається про те, що з тобою коється й що ти тут побачиш. І сама не кажи нікому. Це чарівний світ. І тут все ніби як справжнє, але в той саме час по-справжньому.

Я організовую тобі зустріч з чоловіком твого серця. Іди прямо, вздовж поля. Тільки пам’ятай: не кажіть один одному свого справжнього місцезнаходження. Це позбавить вас від зайвих страждань. Але ви дуже скоро зустрінетесь і в реальному житті... Ну ж бо, не бійся, йди!

Я піднялася і не поспішаючи йшла через поле. Вже за кілька хвилин я опинилася... У своєму рідному селі Каштанка! Вірніше, в його точній копії. Я пам'ятала, що це всього лише відображення моїх бажань, віртуальність. Та й село було не зовсім справжнім все-таки. Тут не було мешканців, поки я йшла по дорозі, не зустріла жодної живої душі. Навколо тиша. А всі дома були ніби намальовані. Я дійшла до старого покинутого сараю. Того самого, на даху якого багато років тому ми засмагали з Бодьою.

– Марійка? – позаду себе я почула чоловічий голос, який не переплутаю ніколи ні з ким іншим. Тільки він так називав мене. Йому не подобалось скорочення «Маша».

– Бодя! – я розвернулася та нарешті знову побачила його. Високий, засмаглий до бронзового кольору шкіри. Чоловік стояв переді мною й радісно посміхався. Він був у білосніжному костюмі – ідеально випрасувані білі джинси, сорочка з коротким рукавом... Його чорне волосся було акуратно укладене за допомогою гелю. Я завмерла, розглядаючи його, не наважуючись підійти ближче. Він дуже змінився за ці роки. Став ще красивішим, але дуже сподіваюся, що залишився таким саме добродушним й веселим.

– Марійко! – ще раз гукнув він і сам рушив мені назустріч, через мить, уклавши в обійми.

– Я так сумувала, – видихнула я йому в плече.

– Мені теж не вистачало тебе. Вибач, там, де я зараз, немає можливості писати. Та й мій теперішній стан зобов'язує. Але я обіцяю, що знайду спосіб відправити звісточку, а ще дуже скоро приїду в гості.

– Я зараз далеко від рідного села... – почала я...

– І де ж мені тобі шукати?

– Я спробую дати знати.

– Добре. Давай зараз, поки в нас є можливість, погуляємо. Я не знаю, яким чином ми удвох сюди потрапили... Це немов сон, як мара...

– Вважай, що так і є. Йдемо? – я взяла його за руку, і ми повільно пішли по рідному селу, а через деякий час опинилися на березі річки. Посідали на горбику й довго сиділи мовчки, обнявшись.

Я все ще не могла повірити, що він поруч зі мною, так близько. Я можу притулитися до його сильного плеча, поговорити... Так. Поговорити. Про що? Це зараз складно. В моєму житті сталося стільки всього, що я просто не знала, як йому зараз про це розповісти. Та й начебто неможна... У далекій Америці, напевно, теж багато всього відбувається, і він не поспішає говорити про це...

– Як там, на батьківщині? – він вирвав мене з моїх думок, і я зіткнулася з його сумним поглядом повним сліз й туги.

– Добре. Там зараз осінь, ми з дівчатками в ліс нещодавно ходили. Батьки приїжджали з міста...

– Осінь... Люблю осінь... Втомився від постійної спеки. Хочу різноманітності... Хочу зміни пір року...

– А хіба в Америці не буває холодів? – здивувалася я.

– Я в південних штатах. Там багато спеки, холоди бувають, звичайно... Але зараз там дуже жарко.