Глава 22.

Перше, що ми побачили, коли увійшли — це нові двері, що з’явилися поруч з Льодянією.

— Це вже сьомий світ, — промовила я. — Ну, якщо, звичайно, й мою Землю рахувати.

— У тебе багата Хатинка, — усміхнувся Анхель, сідаючи на лавку. — Кавою пригостиш?

— Звичайно, вибач!

Я поставила чайник на піч й заметушилася біля серванта, дістаючи посуд та деякі продукти.

— Так, невеликий вибір страв, — знову посміхнувся хлопець.

— Та все не вистачає часу сходити поповнити запаси...

— І ти мовчиш? Я сьогодні ж все необхідне куплю. Напиши мені, що потрібно, і я принесу.

— Але...

— Ніяких «але»! Маріє, я ж казав, що я все для тебе зроблю! А купити продукти — це суща дрібниця. До того ж дівчині негоже тягати важкі сумки. Це справа чоловіків.

— Ну, добре! — здалася я. — Після сніданку напишу тобі список необхідного.

Снідали мовчки — кожен мав про що подумати. Потім я швидко написала йому список продуктів й господарських речей. Навіть свою картку дала, на що Анхель заявив, що сам все купить, та щоб я навіть не думала про гроші.

Я лише знизала плечима, а він із задоволеною посмішкою зник за дверима свого світу.

А я, швидко прибравши все зі столу й запустивши процес прибирання у всьому будинку, передяглась з бриджів в джинси, накинула на плечі все той же светр та приготувалась знайомитися з новим світом.

Підійшла до нових дверей й хвилин з п'ять тупцювала поруч в нерішучості. Чомусь оселилося в душі недобре передчуття.

Але, зібравшись й глибоко зітхнувши, я штовхнула двері й завмерла на порозі.

Тут була ніч. Глуха, безмісячна й беззоряна. Все поринуло в темряву. Про таке кажуть: «око виколоти можна». Так й тут. Нічого не видно вже на відстані двох кроків. Чорними велетнями стоять дерева, слабо вгадуються обриси будинків, що розташувалися неподалік. Але в жодному з них немає світла. А ще тут дуже спекотно, задушливе, навіть сперте повітря. Важко дихати.

— Куди я потрапила? — з жахом прошепотіла я.

— Ласкаво просимо до демонів, дівчинко! — прямо переді мною виник чоловік. — Я здригнулася від несподіванки й втупилася на прибульця, намагаючись розгледіти місцевого мешканця. Очі вже трохи звикли до темряви — бачила досить непогано.

Чоловік був вищий за мене майже на голову. Чорні очі з вертикальними червоними зіницями, трохи кирпатий догори ніс з горбинкою, вузькі губи з єхидною посмішкою. На ньому був червоний плащ, довжиною до підлоги, з-під якого визирали гострі носки чи то туфель, чи то чобіт, теж червоного кольору. А за спиною були крила. Величезні чорні крила. Волосся розвівалося від найменшого подиху вітерця. Воно теж було чорне, густе й довге, досягало до плечей.

У мене всередині все завмерло.

— Що не подобаюся? — запитав він.

— Н-н-н-не знаю, — заїкаючись, відповіла я. — Ніколи не бачила таких, як ви...

— Зрозуміло. Я — Аластор, Вищий Демон й Господар цього місця.

— Це Пекло? — запитала я перше, що прийшло в голову.

Демон голосно розсміявся.

— Пекло? Ні, це просто мій світ. Світ Демонів. Демонія, по-іншому.

— Демонія... — повторила я, намагаючись зрозуміти, як я змогла відкрити такий похмурий негостинний світ.

— Здивована? — я лише кивнула.

— Присядь, я дещо поясню. — Я озирнулася в пошуках бодай якої-небудь лавки, а цей нахаба тільки знов усміхнувся, клацнув пальцями, і поруч із вхідними дверима моєї Хатинки виникла справжня дерев'яна лавка. Я обережно сіла, Аластор влаштувався поруч.

— Ти хоч щось знаєш про демонів? — я негативно похитала головою. Я насправді нічого не знала про них. А те, що читала в фентезійних романах про цю расу, геть вивітрилося з голови й вперто не хотіло згадуватися.

— Ех, ти... А ще Господиня... — зітхнув він.

— Я Господиня трохи більше як місяць. І я не повинна знати все про всіх й про все.

— Може бути, може бути, — якось невиразно промовив демон та на деякий час замовк. Я теж сиділа мовчки, не наважуючись заговорити з ним. Дивний він якийсь. Нападу з його боку я не чекала, але і як себе вести не знала. Тому вирішила просто чекати. Нехай сам мені все розповість, якщо хоче. А ні, ну так не треба. Зачиню двері на замок зі свого боку та не буду більше ходити в цей похмурий світ...

— Ти не посмієш! — раптом різко сказав він, а я аж підстрибнула на місці.

— Що? — вражено запитала я, не розуміючи, що він має на увазі.

— Ти не посмієш закрити мій світ... — він думки читає? Господи, й цей теж. Треба терміново вчитися ставити блоки.

— Вони тобі не допоможуть. Демони читають не думки, а душі. Цього ти не приховаєш ніколи й нічим.

— Що ви ще вмієте робити? — запитала я.

— Багато чого.

— А детальніше?

— Ти справді хочеш це почути? — він різко встав з місця та опустився переді мною навпочіпки, піднявши кігтистим пальцем підборіддя, заглядаючи в очі.