Глава 23

Глава 23.

У головної залі палацу було дуже гарно. Вона була прикрашена різнокольоровими стрічками та повітряними кульками. На великих вікнах, розміром від підлоги до стелі, висіли ажурні тюлі блідо-рожевого кольору зі всілякими рюшами та бантами. Магічні світильники давали м'яке світло, оркестр грав веселі мелодії. Гості неспішно прогулювалися, перемовлялися один з одним. Між ними снували офіціанти з розносами та пропонували напої. Столи, розставлені півколом, були покриті білосніжними скатертинами та були заставлені всілякими стравами.

Я підійшла до невеликого диванчика бежевого кольору біля вікна та присіла. До мене тут же підійшов юнак-офіціант в чорно-білому костюмі і простягнув рознос з фужерами на довгій ніжці, наповненими шипучим вином. Я вдячно кивнула та взяла один фужер. Обережно зробила ковток й почула вкрадливий голос прямо над вухом.

– Леді сумує? – від несподіванки я здригнулася та підстрибнула на місці, розплескавши вміст келиха.

– Чорт! Веніамін! Тобі не казали, що підкрадатися так тихо неможна? – я обернулася та побачила з правого боку єхидну посмішку принца.

– Щось не пам'ятаю, щоб я чув дещо на кшталт цього, – відповів він, простягаючи мені серветку. – Вибач, не хотів тебе налякати.

– Не хотів він, – буркнула я, але взяла серветку і промокнула пляму. Ніби й небагато пролилося, але стало прикро до сліз.

– Ну ж, мала, не варто засмучуватися з-за такої дрібниці, – ласкавим голосом заговорив Веніамін та сів поруч, обійнявши за плечі.

– Я тобі не мала, – огризнулася я та зробила спробу вирватися з його обіймів.

– Не знав, що у вас такі близькі стосунки, – до нас підійшов Вальдемар, у супроводі Марфи, зловтішно посміхаючись.

– Немає в нас ніяких відносин, – відповіла я, – тобі здалося, – я все-таки вирвалася з наполегливих обіймів принца Веніаміна, різко встала та швидким кроком пішла шукати туалетну кімнату. Мене трусило від нахабства обох принців. Що вони собі дозволяють? Ще й привселюдно?

Опинившись у потрібному мені приміщенні, я відкрила кран, побризкала прохолодною водою на обличчя. Полегшало. Подивилася в дзеркало. Пляма вже підсохла, й виглядала не дуже помітною, але все одно на душі залишився неприємний осад. Вже на виході я зіткнулася із сліпучою білявкою в темно-синій сукні та в туфлях на височенних підборах.

– Ой! Вибач, – розгублено промовила вона.

– Нічого, ти мені вибач, не треба було різко відкривати двері.

– Гаразд, проїхали. Я – Олена, – дівчина мені посміхнулася та простягнула руку.

– Маша, – представилася я, посміхаючись у відповідь.

– Та сама? З Митниці?

– Ну так, – кивнула я.

– А я теж... з Митниці...

– Та ну? – здивувалася я. – Мені Василина про тебе говорила й навіть обіцяла познайомити...

– Ми і без її допомоги познайомилися, – розсміялася Олена. – Почекай тут. Я швидко. – І вона зникла в туалетній кімнаті, а я вийшла в коридор та підійшла до великого вікна, спрямувавши погляд кудись удалину, в блакитне небо, де ні де пропливали білі пухнасті хмарки.

Знову згадала Бодю. З ним ми теж спостерігали за хмарками. Забиралися, бувало, на дах будинку чи сараю, гризли горіхи й спостерігали за небосхилом, граючи в просту гру «На що схоже хмарка». Ось й зараз небом проплив зубастий крокодил, потім я побачила маленького кошеня...

Дивовижно влаштовано все в природі. Мабуть, ця найсильніша магія, яка тільки може існувати у Всесвіті.

– Маша, – вивів мене з роздумів голос Олени, і я відчула, як хтось трясе мене за плече, – Маша, з тобою все в порядку?

– Так, вибач, я замислилася.

– Нічого, йдемо в залу, скоро бал почнеться.

Разом з Оленою ми повернулися в залу, зайняли два вільних місця біля нареченої. Мені за правилами потрібно було сидіти з правої сторони від неї і якимось дивом, місце поруч зі мною все ще було вільним.. Навпроти нас вже розмістилися Вальдемар, Марфа та Веніамін. Останній відсалютував мені келихом і підморгнув. Я ж зробила вигляд, що не помітила та звернулася до Олени.

– А розкажи мені, які світи у тебе? Як виглядає твоя Митниця?

Відповісти вона не встигла. Музика на час стихла, і пролунав голос оповісника.

– Їх Високості принцеса Василина та принц Іван!

Молодята урочисто увійшли в зал, пройшли уздовж столів, підійшли до царів, що сиділи за крайнім, біля проходу. Тут же був присутній й король Лаприконії, й кілька царських радників. Вони вклонилися батькам, отримали благословення й пройшли до своїх місць. Тут молодята взялися за руки, й Іванко оголосив:

– Бенкет з нагоди нашого одруження можна вважати відкритим!

Після цих слів знову заграла музика. Все, нарешті, зайняли свої місця й перейшли до трапези.

– Маша, я живу в невеликому будиночку. Зовсім не на курячих ніжках, як у тебе. Простий двоповерховий будиночок з різьбленими віконцями. І світів у мене всього три: Хісторія, Лаприконія та Ельфія. Ельфія – це країна ельфів. Але вони такі дивні істоти. Іноді навіть агресивні. Нашим сусідством вони незадоволені, але мене не чіпають й на тому спасибі. Туди майже ніхто не ходить. І від них до нас теж. Тільки от між нашим королівством та Лаприконією налагоджені зв'язки. А в тебе що за світи? Є чула, що є якійсь незвичні.