Глава 20.

На весілля принца Вальдемара та Марфи в Лаприконії ми збиралися всі разом.

Я сильно хвилювалася й до останнього не хотіла йти, але друзі переконали мене в протилежному. Про Веніаміна я все-таки розповіла, й Василина дуже злилася на нього, але зрештою княжна переконала мене в тому, що Вальдемар — інший та ніякої небезпеки для мене в Лаприконії більше немає. І я повірила. До того ж на цьому весіллі скоріш за все будуть й мої родичі по лінії діда, яких я ніколи не бачила, але десь глибоко в душі кортіло з ними познайомитися: цікаво ж знати історію свого роду, яку стільки років від мене приховували.

Незважаючи на середину жовтня, в Лаприконії ще було досить тепло. Поверх сукні я накинула легку шаль, волосся знову розпустила і, наостанок погладивши Гавриша, Тошку й Черниша, разом з гостями з Хісторії покинула Хатинку. З цієї сторони її залишився охороняти великий досвідчений дракон Ираліон. Йому ми привітно усміхнулися. За нами прислали трійку блакитних драконів, й могутні істоти доставили нас прямо до палацу в центрі Лонситі.

В цьому королівстві були зовсім інші звичаї, і вся церемонія проходила прямо на центральному майданчику перед палацом. З цієї нагоди його прикрасили різнокольоровими стрічками та повітряними кульками. Витончена квіткова арка прямо посередині майданчику дуже гармонійно вписувалася в атмосферу свята: тисячі вогнів, тиха музика, натовп жителів у святковому вбранні, але ніякої суєти чи штовханини навколо не було. Все злагоджено, немов відшліфовано до найменших деталей.

Почалася церемонія і знову, як і в Хісторії, утворився «живий коридор», яким від самого палацу до арки урочисто пройшли молодята.

Наречені були у звичному мені весільному одягу — наречена в білосніжній пишній сукні, розшитій перлинами, а наречений в чорному строгому костюмі. Церемонію проводив Верховний Маг, який скріпив присяги молодих ще й магічним замком. Розлучення тепер було неможливим, а наречені, крім цих священних обіцянок, обмінялися шлюбними браслетами й скріпили союз чуттєвим поцілунком.

Я стояла поруч з нареченою та непомітно витирала сльози щастя. Я раділа за них — одна пара закоханих на моїх очах знайшла свою долю.

Молодих привітав король Веремій й за звичаями Лаприконії передав корону своєму синові, разом із владою. Прозвучала ще одна обітниця — вже про служіння своєму народові. Народ на площі радів, вітаючи нового правителя й проводжаючи попереднього короля на заслужений відпочинок.

Після всіх церемонії гостей запросили до столів, на яких стояли різноманітні наїдки та напої. Грала тиха ненав'язлива музика. Деякі гості танцювали, хтось відпочивав чи вів бесіди. Сьогодні для всього міста й, мабуть, для всієї Лаприконії був святковий та радісний день.

Я підійшла до молодят та вручила свій подарунок. Вальдемар міцно мене обійняв, від душі подякувавши. Марфа сухо промовила одне «дякую» та відійшла в сторону, а принц, тобто вже король Лаприконії, взяв мене за руку.

— Ходімо, я хочу тебе з кимось познайомити.

— Добре, — кивнула у відповідь. Хвилювання про те, як будуть виглядати новоспечені родичі та як вони мене приймуть, не відпускало мене.

Вальдемар підвів мене до гарної статної дами у сукні василькового кольору. З першого погляду їй можна було дати років сорок. Поруч з нею стояв такого ж віку чоловік в чорному костюмі.

— Леді Ангеліно, дозвольте вам представити Марію, внучку Федоїла.

— Маріє, — леді простягла мені свою руку, — рада з тобою познайомитися. Багато чула, — її губи скривилися в посмішці.

— Взаємно, — відповіла я, потискуючи руку.

— Що ж, дівчата, я вас залишу, — Вальдемар усміхнувшись, поспішив до молодої дружини.

Деякий час ми просто стояли, мовчки, оглядаючи та вивчаючи одна одну. Її кавалер також делікатно відійшов в бік, взявши до рук бокал червоного вина.

— Ну, кажи, чого ти від нас хочеш? — від холодного тону цієї дами мені стало ніяково. Я навіть втратила дар мови й просто застигла в ступорі: не розуміючи, що відповісти на цей випад, та як поводити себе далі. Хотілося втекти й сховатися. Зараз вже ідея знайомства з родичами не здавалася мені вдалою.

— Чого мовчиш? Ну ж бо, сміливіше, — її тон з холодного став уїдливим. — Ти — напівкровка! Як ти взагалі наважилася підійти до мене?

— Леді Ангеліно, — я насилу стримала сльози й спробувала говорити, як можна більш жорсткіше, — я просто хотіла познайомитися з родичами діда. Мені нічого від вас не потрібно...

— Не вірю! Такій жебрачці, як ти, — вона озирнула мене презирливим поглядом, — і нічого не треба... Ха!

Я зовсім розгубилася та не знала, що робити, руками машинально смикала складку на сукні. В голові пронеслося купа думок, й особливо ключем била фраза, сказана з особливим глузуванням: «Жебрачка!»

Не витримавши внутрішньої напруги та її тиску, я різко розвернулася й побігла геть, не попрощавшись й не озираючись. Я відчувала глузливий погляд, що пронизував мене наскрізь і раптом почула в голові чужий іронічний голос:

«Йди-йди, жебрачка! Ти ніколи не станеш повноправним членом роду Володарів Драконів!»

Я стрепенулася, немов струсивши з себе ману, роззирнулася на всі боки, й в моїй голові знову пронісся гул чужих голосів, здавалося, я опинилася на дуже галасливій вулиці: