Глава 20

Ранок наступного дня наступив для мене опівдні. Я дозволила собі вдосталь виспатися й не виповзати з ліжка ні світ, ні зоря. Сьогодні ніхто мене не будив, в двері не стукав – я змогла собі це дозволити.

– Прокинулася, нарешті, – зустрів мене на кухні дракон. Він дивився на мене, осудливо схиливши голову на бік та примружившись.

– І тобі доброго ранку! – посміхнулася я, зробивши вигляд, що не помітила його похмурого погляду.

– День давно, сонце високо, а вона спить, – продовжував дракошка.

– Можу дозволити.

– Можеш, – буркнув Гаврюша. – Але хтось вчора з кимось допізна сидів.

– Тобі-то що? Я вже тобі все сказала. – Я поставила чайник та підійшла до серванта, щоб витягнути твердий сир, хліб, сир й масло.

– А мені от цікаво, коли ти встигла подружитися з ним, та чого це він тобі вино носить? – продовжував гнути свою лінію дракон. – Я озирнулася, шукаючи поглядом кота, але його ніде не було. Напевно дременув у ліс або в найближче село. Гуляка! Я підійшла до розгніваного дракона, присіла перед ним навпочіпки.

– Гавріліус! Давай домовимося, що ти не будеш лізти в моє особисте життя?

– Як це не буду?! – він явно сторопів. – Адже саме для цього я тут!

– Для чого? – не зрозуміла я. – Ти охороняєш мене...

– Ну, от... А огляд твоїх залицяльників й контроль їх дій також відносяться до моїх обов’язків.

– Ось воно що... – протягнула я піднімаючись. Тож, без твого відома та дозволу, я ще й знайомитися ані з ким не можу, так?

– Звісно, – відповів дракон, повільно махаючи хвостом. – Я повинен знати все про тих, хто сюди входить й виходить. А цей принц мені зовсім не подобається!

– А мені здалося, що він хороший, турботливий, ніжний, – я згадала, як ми вчора сиділи, обійнявшись на березі, і на душі знову стало тепліше.

– Дивись мені! – він грізно подивився на мене. – Я всіх наречених перевіряти буду. Ти гідна кращого!

– Перевіряти? – знову здивувалася я.

– Звичайно! А як же ще дівчину заміж видавати? Ти що нічого про це не знаєш?

– Ні, звідки мені знати ваші традиції...

– Ех, ти... Ладно, потім розповім. А зараз швидко снідати, соня!

Я піднялася та підійшла до чайника, що вже закипів на печі. Налила собі філіжанку запашної кави, та снідала сиром із сметаною та бутербродами з маслом та твердим сиром.

Дракон заспокоївся й влаштувався під дверима Лаприконії.

Я ж пила каву та роздумувала чому ж присвятити залишок дня.

Дуже хотілося знову відправитися в світ Ігор, Мрій та Снів, але пам'ятаючи про слова Феї, вирішила не ризикувати. У Хісторії та Лаприконії робити мені теж було особливо нічого. Там я вже багато чого бачила. Нових світів не відкрилося, і я навіть була рада цьому. Тих, що вже були, мені цілком вистачало, і хоча відвідувачів було дуже мало, майже не було, якщо бути до кінця чесною, мене це не засмучувало. Залишалася одна Океанарія. З усіх світів, вона полюбилася мені більше за всіх. Вже не знаю чому. Можливо, океан так впливав та навколишні гори, може, лист від імператора з запрошенням на бал... Не знаю. Але мене туди тягнуло немов магнітом.

Прибравши за собою після сніданку, я вибрала у своєму гардеробі бавовняний сарафанчик на тонких бретельках смарагдового кольору й босоніжки в тон до нього на невисокому каблуку, рішуче відчинила двері в цей світ.

Я вийшла на пагорб. Якийсь час стояла, милуючись морем. Воно знову було неспокійним. Хвилі ніби грались між собою, наганяючи один одного на березі і розпливаючись білою піною. Гаврюша вийшов слідом за мною і влаштувався біля моїх ніг. Охоронник. Краще будь-якого собаки, ще й розмовляє. Шкода, що маленький ще, на ньому не політаєш. Але нічого, підросте, і ми з ним обов'язково злетимо до хмар. Дракошка, мабуть, вгадавши мої думки, задоволено замурчав.

– Ну, що, прогуляємося в селище? – запитала я у нього.

– Давай-но! – погодився дракон.

Я ще раз заглянула в Хату, переконалася, що Чорниш так й не повернувся зі своїх котячих прогулянок, зачинила двері і зі спокійною душею в супроводі дракона почала спускатися з пагорба до селища, де вже можна було побачити дахи будинків та високі зелені дерева. За котика зовсім не хвилювалася, адже я залишила для нього відчинене віконце, молоко в миску налила. Повернеться. Він у мене самостійний, куди ходить мені не доповідає, а я не питаю.

Тут було спекотно. Сонце нещадно припікало, і я пошкодувала про те, що не здогадалася взяти капелюшок. Я пробігла крутим схилом пагорба й бадьоро пішла по дорозі. Хвилин через двадцять я опинилася на околиці поселення. Здалеку воно здавалося мені зовсім іншим: крихітним, затишним й скромним. Зараз же я бачила перед собою гарні, в основному, двоповерхові особняки, складені з білого або жовтого каменю. Основний вхід був оздоблений білосніжними колонами в давньогрецькому стилі. Перед хатами розташувалася невелика галявина. Ніяких парканів та огорож. Акуратна дорога з бетонних плит, дуже гладка, без ям. Просто мрія автомобіліста! Вздовж дороги ростуть дерева й чагарники. Всі вони були рівно підстрижені та виглядали акуратно й дуже ефектно. Ніякого сміття на узбіччях. Все чисто, навіть занадто, ідеально. Я пройшла вглиб, не перестаючи все розглядати та дивуватися.