Глава 19.

Мої домашні улюбленці нарешті заспокоїлися, оговталися від шоку: кіт розслаблено розтягнувся на припічку, голосно муркочучи. Тошка охороняв вхідні двері з боку Хісторіїї та Землі, Гавриш зайняв місце під дверима Лаприконії, всім виглядом показуючи, що тепер точно ніхто не пройде й мене туди він не відпустить. А я туди й не прагнула. Після того, що сталося, мені зовсім не хотілося відвідувати цей світ. Я розуміла, що вже за десять днів мені доведеться йти на весілля. Незручно відмовлятися. Але час ще є — тож потім про це й подумаю, а поки я вирішила допомогти королеві Лисаветі з облаштуванням комплексу зимових розваг. З її слів я зробила висновок, що моя Митниця в її світі не перша. Були ще. Тільки не було жодних відвідувачів Але я знала, як я можу допомогти їй. По всім трьом світам, які мені доступні, я розміщу оголошення про цей світ. І всі, кому захочеться поринути у зимову казку, зможуть відвідати Льодянію. З цими думками я лягла спати.

Вранці наступного дня, одразу після сніданку, вдягнулася тепліше, взяла надруковані фотографії й впевнено вийшла на вулицю зимового королівства.

Сьогодні тут було тепліше. Сніг не йшов, яскраво сяяло сонечко на безхмарному небосхилі. Вже за декілька хвилин переді мною з’явилася королева.

— Привіт, Маріє! Я чекала на тебе. Ну, ти принесла обіцяне?

— Привіт! — я так само просто з нею привіталася, опустивши всі титули й звання. — Ось, дивіться! — простягнула їй фотокартки.

— Дуже дякую! Як гарно це все виглядає! — вона захоплено розглядала їх. — Я навіть не могла подумати про те, що таке можливо створити!

— Цілком реально! І зауважте, все це зроблено руками людини за допомогою машин й технологій — зовсім без магії. В моєму світі її просто немає.

— Нічого собі! — знову ахнула королева. — Знаєш, Марічко, ти справді подарувала мені надію та віру в те, що навіть таке похмуре й дуже холодне королівство може бути прекрасним. Ти зможеш мені допомогти з відвідувачами?

— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла я.

— Дякую тобі! Я в боргу не залишуся. І, будь ласка, дуже прошу тебе, звертайся до мене на «ти». Я тут зовсім одна. Мені нема перед ким показувати свою велич. Раніше було все... а тепер... — її погляд посмутнів.

— Розкажеш свою історію?

— А чому б ні? Розповім! Я дві тисячі років ні з ким не спілкувалася. Можу розповісти... от тільки...

— А заходь до мене, — запропонувала я. — Сподіваюся, ти сама не крижана й не розтанеш немов Снігуронька?

— Ні, зовсім не крижана, — королева розсміялася. — Така, як і всі. З плоті й крові. Я з задоволенням приймаю твоє запрошення!

Ми зайшли в дім. Тут було набагато затишніше й тепліше. Я заварила каву, дістала солодощів та фруктів і розклала все це на столі.

— Які кумедні у тебе тваринки. — Лисавета взяла на руки Чорниша й гладила його гладку шорстку.

— Не зустрічала таких?

— Ні, — похитала вона головою.

— Це кіт, його звуть Чорниш. — Я підійшла до них й почухала кота за вухом.

— Кіт Чорниш, — повторила вона. — А я бачила тільки морських котиків. Знаєш таких? Вони живуть в Крижаному морі, поруч з моїм замком.

— Чула, у нас на півночі нашої планети теж є такі мешканці. І ще вони живуть в дельфінаріях й беруть участь у виставах.

— Охоче повірю, вони й для мене різні трюки показують. Дуже розумні тварини.

— Як здорово! А ти казала, що ніхто не живе в твоєму льодовому королівстві.

— Так то звірі... А я про людей... — Лисавета важко зітхнула, підійшла до дракона. — А ти хто такий?

— А це дракон Гавриліус. Він живе в королівстві Лаприконія. На Землі драконів вже давно немає.

— Зрозуміло. Кумедний звірок. З крилами. Як дивно.

— Він ще зовсім маленький. Вони виростають величезними, — я спробувала руками показати їх справжній розмір.

— Як цікаво, — королева обережно доторкнулась рукою лускато-шипастої спини, теж погладила, — дракон замурчав, прикривши очі від задоволення. Я почула в голові його голос:

«Хороша, але нещасна жінка. Допоможи їй».

«Спробую», — подумки послала йому відповідний сигнал.

— Ходімо краще пити каву, і ти розповіси мені про себе.

Королева охоче влаштувалася на лавці біля стола, обхопивши руками гарячу філіжанку. Пес Тошка одразу влігся у ніг королеви, показуючи, що довіряє їй.

— Лисавето, це мій пес Тошка. Не бійся його.

— Добре! — посміхнулася жінка. — Який неймовірний аромат! — вона блаженно заплющила очі, зробила обережний ковток кави.

— Подобається? — з надією спитала я.

— Дуже! Я ніколи не куштувала нічого подібного. Дуже дякую!

— На здоров'я! — звично відгукнулася я. — Розкажи про себе. Як ти потрапила в цей крижаний світ?

— Це давня й сумна історія, — зітхнула вона. — Я була спадкоємною принцесою однієї держави на Півдні Армавіра. Це стара назва нашої планети. Батько виховував мене та братів в строгості. Ми не могли виходити за територію нашого палацу і, хоча вона була величезною, нам там було нудно — не вистачало спілкування з однолітками. Батько все вирішував за нас: ще коли ми тільки народилися, нам були обрані наші пари. Нас ніхто не запитав. Брати виїхали на Захід й Схід, їхні дружини були з тих держав. А мені треба було їхати на Північ. Там знаходився палац принца Даніеля.