Глава 19

Оговтавшись від ранкового візиту Феї й поснідавши яєчнею, я вирішила присвятити час прибиранню і, запустивши механізм всередині хатинки, вийшла на вулицю з боку Хісторії, взяла свій улюблений віник та почала підмітати опале листя, розчищаючи доріжки й галявину перед Хатинкою. Вона відразу якось погарнішала й виглядала геть інакше. У мене настрій навіть піднявся. Захотілося співати та літати. Гаврюша кружляв над галявиною, а я бігала за ним, розкинувши руки в сторони, дозволивши собі розслабитися, покричати і навіть заспівати кілька пісень. Потім неподалік розвела вогнище, в якому запекла картоплю, на знайдених осикових прутиках підрум’янила хлібець й підсмажила сосиски. День пролетів непомітно, і вже стали спускатися сутінки. Я прибрала за собою, загасила вогнище та зайшла в Хатку, розслаблено розліглася на ліжку з ноутбуком з метою подивитися який-небудь фільм. Завантажених фільмів у мене було багато. Інтернету тут не було. Та мені і не дуже-то хотілося по ньому «гуляти», а техніка якимось дивним чином тут дійсно не потребувала підзарядки. Кіт розвалився у мене в ногах та голосно муркотів. Гаврюша полетів у Лаприконію добувати собі їжу.

Я вибрала першу частину «Гаррі Поттера». Подобався мені цей фільм, що вдіяти. Але не встигла я подивитися й двадцяти хвилин, як пролунав стук у двері.

Важко зітхнула, поставила на паузу кіно і, зіскочивши з ліжка, знехотя пішла відчиняти. Стукали в двері Лаприконії. У те, що дракон повернувся, я не вірила. Не міг він так швидко повернутися.

– Хто там? – як можна спокійнішим голосом запитала я, бо серце прямо вистрибувало з грудей.

– Веніамін! Маша, відчини, будь ласка.

Я дуже здивувалася, але відчинила двері, впускаючи нічного гостя. Виглядав він просто: джинси, футболка і светр на блискавці. В руках він тримав пляшку вина.

– Добрий вечір, чим можу допомогти? – розглядаючи принца, запитала я.

– Добрий. Я, власне кажучи, до вас. Дозволите?

– Так, проходьте, сідайте, – я кивнула на стіл. – Не чекала, зізнаюся. Може, поясните?

– Маша, ну ми ж домовлялися звертатися на «ти».

– Пробач, звичка. – Посміхнулася я та сіла на лавку навпроти нього.

– Тоді в столиці ми так мало часу провели разом, мені захотілося познайомитися ближче. Побалакати. Тим більше Вальдемар так багато про тебе розповідав, – хлопець примружився й дуже ніжно на мене подивився. – Я от приніс вина. Ти мабуть вже знаєш, що Лаприконія дуже славиться виноробством. Це червоне вино – одне з кращих в нашому світі, з присмаком кориці. Давай посидимо трошки, розповіси мені про себе. – Він поклав свою руку поверх моєї, від чого у мене по спині пробіг табун мурашок.

– Так, я з задоволенням, – прохрипіла я. І встала, щоб дістати горнятка. Фужерів під вино у мене не було, і я зауважила собі, що треба їх придбати. Взявши посуд, підійшла до столу, але тут у мене виникла одна незвична ідея.

– Веніамін, а що якщо нам посидіти на березі океану? Адже він тут зовсім поруч, – і я кивнула на двері, що ведуть в Океанарію.

– З задоволенням! Давно хотів там побувати.

Я швидко записала його, поставила позначку – формальності в моїй роботі найголовніше. До того ж я не була до кінця впевнена в щирості його намірів. Але принц не пручався.

І ось ми вже на березі океану. Сидимо на піщаному березі. У наших ніг хлюпоче море. Воно спокійне сьогодні. На горизонті ми розглянули зграйку дельфінів, що красиво вистрибували з води і знову пірнали у свою стихію.

Ми якийсь час спостерігали за цими тваринами, а потім Веніамін розлив вино, і у нас зав'язалася розмова.

Я помітно розслабилася, чи то вино подіяло так, чи то просто сама атмосфера сприяла, але найголовніше – я не відчувала з боку Веніаміна жодних загроз.

Говорили ми про різноманітні дрібниці. Я згадала своє дитинство, розповіла кілька історій, потім говорила про моє навчання в школі, училищі, зрештою й про те, як потрапила в цю Хатинку та дізналася про різні світи.

Він був чудовим слухачем, не перебивав, лише іноді задавав уточнюючі питання. Я навіть не помітила, як його рука лягла на мою талію, притискаючи до себе.

– Дивись, скільки сьогодні зірок, – він вказав рукою на небо, коли я закінчила говорити, – можливо, коли-небудь ти відкриєш ще один світ. Далекий... Як о-о-он та зірка, – він вказав на яскраву зірку прямо над нашими головами. Вона сяяла, здавалося, трохи яскравіше за інші...

– Може бути... Вень, а як називається зірка, на якій розташована Лаприконія? Мені Фея говорила про те, що всі світи розташовані у Всесвіті. Я живу на планеті Земля. А ти?

– Так, ми дійсно живемо на одній із зірок Системи Сонця. Але вона настільки мала, що власне й назви у неї немає. Лаприконія – це й країна, й наш світ. Все в одному. Можливо, на вашій Землі, де астрологія розвинена набагато краще нашої, ця зірка має іншу назву. Але у нас тільки так. Взагалі це дуже дивно, що світи різних планет і зірок пов'язані такими переходами.

– Дуже дивно, – підтримала його я. – Мені взагалі все ще важко це усвідомити.

– Розумію, – кивнув хлопець, – це справді важко уявити й зрозуміти. Але так є. Так було придумано ким-то дуже давно. І погодься, це здорово!

– Здорово, не те слово! А ось як виходить так, що ми розуміємо мову один одного? Ми ж начебто говоримо на різних мовах?