Глава 17.

Наступного ранку я прокинулася пізно й в поганому настрої. За вікном йшов дощ, який почався ще вночі, та супроводжував нас майже всю дорогу, поки я їхала додому.

Я натягнула на себе сірий спортивний костюм з заячими вушками на капюшоні куртки та пішла на кухню варити собі каву. Там я знайшла кота з драконом, вдосталь награлася з ними — сама здивувалася, наскільки за минулу добу скучила за ними. Нагодувала своїх тваринок та присіла на лавку — пити каву з булочкою із маком.

Осінь з її дощами та вітрами завжди наводила на мене тугу й депресію. Ось і зараз я дивилася у вікно на краплі, що стікали по склу. На душі було боляче. Не вистачало поруч когось рідного… Й коханого. Я скучила за власною домівкою, батькам, подругам і... за Бодею.

Сьогодні вперше за весь час мого перебування в цій Хатинці я гостро відчувала їхню відсутність. Розуміла, що це тепер моя робота, моя місія, якщо це можна так назвати. Проте, як же захотілося послати все лісом та втекти звідси...

Точно! Втекти! Адже я й справді можу втекти… У володіння Феї Мрійниці. Я там не була з того часу, як вона приходила до мене у гості. Можливо, там, у світі, де всі бажання здійснюються, я зможу трохи відволіктися.

Одним ковтком допила каву, впевнено підійшла до дверей у Світ Ігор, Мрій та Снів, й знову опинилася у ромашковому полі. Із-за дерева виглядала зацікавлена мордочка мого старого знайомого.

— Привіт, Плюшевий Ведмедику! — я підійшла до нього, сіла навпочіпки та знизала його м'яку лапку.

— Привіт! Ти до нас?

— Так. Настрій з ранку геть поганий. Подумала, може у вас трохи легше стане...

— Так-так... — Він подивився на мене очима-намистинками... — Серденько твоє страждає, чи не так?

— Звідки ти...? Як...

— Не дивуйся... Ти ж у Світі Мрій... А як ми можемо їх тут втілювати, не знаючи твоїх потаємних почуттів та думок? Не бійся, ніхто не дізнається про те, що з тобою коїться й що ти тут побачиш. І сама не кажи нікому. Це чарівний світ. І тут все ніби як справжнє, але в той саме час по-справжньому.

Я організовую тобі зустріч з чоловіком твого серця. Іди прямо, вздовж поля. Тільки пам’ятай: не кажіть один одному свого справжнього місцеперебування. Це позбавить вас від зайвих страждань, але ви дуже скоро зустрінетесь й в реальному житті... Ну ж бо, не бійся, йди!

Я піднялася та повільно рушила через поле. Вже за кілька хвилин я опинилася... У своєму рідному селі Каштанка! Вірніше, в його точній копії. Я пам'ятала, що це всього лише відображення моїх бажань, віртуальний світ. Та й село було не зовсім справжнім все-таки. Тут не було мешканців, поки я йшла по дорозі, не зустріла жодної живої душі. Навколо тиша. А всі дома були ніби намальовані. Я дійшла до старого покинутого сараю. Того самого, на даху якого багато років тому ми засмагали разом з Бодею.

— Марійко? — позаду себе я почула чоловічий голос, який не переплутаю ніколи ні з ким іншим. Він завжди так називав мене. Йому не подобалось скорочення «Маша».

— Бодя! — я розвернулася та нарешті знову побачила його. Високий, засмаглий до бронзового кольору шкіри, чоловік стояв переді мною у білосніжному костюмі — ідеально випрасувані білі штани, сорочка з коротким рукавом… й радісно посміхався.... Його чорне волосся акуратно укладене за допомогою гелю. Я завмерла, розглядаючи його, не наважуючись підійти ближче. Він дуже змінився за ці роки. Став ще гарніше, але маю надію, залишився таким саме добрим й веселим.

— Марійко! — ще раз гукнув він й сам рушив мені назустріч, через мить, уклавши в обійми.

— Я так сумувала, — видихнула я йому в плече.

— Мені теж не вистачало тебе. Вибач, там, де я зараз, немає можливості писати. Та й мій теперішній статус зобов'язує. Але я обіцяю, що знайду спосіб відправити звісточку, а ще дуже скоро приїду в гості.

— Я зараз далеко від рідного села... — почала я...

— І де ж мені шукати тебе?

— Я придумаю як повідомити.

— Добре. А зараз, поки в нас є можливість, погуляємо. Я не знаю, яким чином ми удвох сюди потрапили... Це немов сон, немов мара...

— Вважай, що так і є. Йдемо? — взяла його за руку, і ми повільно пішли вуличками рідного села, а через деякий час опинилися на березі річки. Всілися на пагорбі й довго сиділи мовчки, обнявшись.

Я все ще не могла повірити, що він поруч зі мною, так близько. Я можу притулитися до його сильного плеча, поговорити... Так. Поговорити. Про що? Це зараз складно. В моєму житті сталося стільки всього, що я просто не знала, як йому про це розповісти. Та й начебто не можна... У далекій Америці, напевно, теж багато всього відбувається, і він не поспішає говорити про це...

— Як там, на батьківщині? — він вирвав мене з моїх думок, і я зіткнулася з сумним поглядом синіх очей, сповнених сліз й туги.

— Добре. Там зараз осінь, ми з дівчатками в ліс нещодавно ходили. Батьки приїжджали з міста...

— Осінь... Люблю осінь... Втомився від постійної спеки. Хочу різноманітності... Хочу зміни пір року...

— А хіба в Америці не буває холодів? — здивувалася я.

— Я в південних штатах. Тут спекотно, холоди бувають, звичайно...