Глава 17

Глава 17.

Трохи заспокоївшись та впорядкувавши думки й почуття після побаченого, я все ж таки вирішила злітати в Лаприконію. Там була така сама осінь, що й в Хісторії, тому я одягла поверх футболки теплий светр, поклала в рюкзак ще й куртку. Про всяк випадок. Картка зайняла своє місце в одному з кишень джинсів, також я узяла з собою свій мобільний телефон та казенний планшет, сувій-запрошення, переданий мені Василиною, теж був упакований в рюкзак.

У Лаприконію вирішили їхати всі разом. Я перевірила, щоб всі двері були замкнені зсередини, а з боку Лаприконії я сама щільно їх зачинила, та, як й минулого разу попросила Хатинку охороняти себе від непроханих гостей та пройдисвітів.

Гаврюша був ще занадто малий для транспортування людей, але зв'язався зі своєю ріднею. Вже за декілька хвилин до нас прилетів його старший брат, який назвався Аскольдом. Я зручно влаштувалася на його могутній спині. Аскольд був в три рази більше моєї крихітки, але такий само синій, з бурштиновими очима. Чорниш же влаштувався на спині Гаврюши. Кота він міг перенести з легкістю, й був дуже гордий, що несе на спині свого маленького друга.

До столиці ми долетіли хвилин за двадцять. Дракони швидко долають відстані – подорожі для них величезне задоволення. Аж дух захоплює. Поки ми летіли, я відчувала себе дуже щасливою. На душі було легко, навіть співати хотілося. Під нами проносилися поля, хатинки селян, які здавалися нам з висоти драконічного польоту іграшковими.

Приземлилися ми на невеликій площі, як пізніше з'ясувалося, спеціальному майданчику, перед королівським палацом – білокам'яним триповерховим будинком. Центральний вхід в будівлю був обрамлений двома величезними фігурами грифонів. На стінах багато візерунків, у вигляді виноградних грон та амфор, а ось колон та інших споруд тут не було. Судячи по винно-виноградної тематиці, Лаприконія спеціалізується на цьому промислі – не забути би дізнатися детальніше про це.

Нас зустрів охоронець в зеленому мундирі та темно-сірих штанях. У кожного шпага наголо, притулена до плеча. На головах – високі шапки, теж зелені. Територія палацу не була обгороджена ніякими парканами, перед палацом та за ним був розташований красивий парк. Акуратні доріжки, уздовж яких стояли ліхтарі й ковані лавки.

До нас підійшов один із стражників та, притуливши руку до лоба, на кшталт козирка, промовив:

– Сер Радомир, начальник королівської варти. Хто ви такі та чого тут шукаєте?

– Леді Марія, – трохи схилила голову, – Господиня Митниці-69, прибула до принца Вальдемару з особистим візитом та посланням з Хісторії.

– Велика шана, леді. Я доповім про Вас Його Високості. Ви тим часом можете оглянути наш парк.

– Дякую!

Він розвернувся та підійшов до одного з молодих стражників, щось прошепотів, й той помчав до палацу.

Я постояла якийсь час на майданчику, а потім підійшла до однієї з клумб та стала розглядати невідомі мені квіти. Невеликі фіолетові суцвіття з жовтою серединкою на довгому стеблі й маленькими гострокутними листочками. Над нами порхали метелики та бджілки. А який ніжний у них аромат! Кіт крутився під ногами, а Гаврюша відпросився до рідних, взявши з мене обіцянку покликати його та брата, як тільки я зберуся повертатися додому.

Принц з'явився хвилин за десять. Він був не сам, а в супроводі ще одного чоловіка – високого блондина, одягненого в джинси та чорну сорочку. А його волосся було прибрано в вигадливу косу.

Порівнявшись зі мною, Вальдемар міцно, по-дружньому, мене обняв.

– Маша! Радий тебе бачити! Я якраз вільний пару днів, покажу тобі столицю. А це – мій кузен, – він кивнув на чоловіка, що стояв трохи осторонь та уважно мене розглядав.

– Веніамін, – він узяв мою руку та ніжно поцілував кінчики пальців. – Молодший син сестри нашого короля. На трон намірів не має, але я цілком забезпечений, – він лукаво підморгнув мені.

– Маша, – відповіла я та сором'язливо відвернулася в сторону.

– Так що привело тебе до столиці? – поцікавився Вальдемар.

– Я принесла тобі запрошення на весілля Василини та Івана. Воно вже за два тижні.

– Швидко вони, – хмикнув принц, – дякую, – він взяв у мене з рук сувій та запхав у внутрішню кишеню піджака. – Ну, ходимо, покажемо тобі місто. Сподіваюся, ти затримаєшся тут принаймні на пару днів?

– Навіть не знаю, не планувала. А раптом там хтось прийде? Та й взагалі я вчора пропускала трьох хлопців з Хісторії до вас. Вони пішли, що правда, на сім днів. Але я сьогодні новий світ відкрила. Дуже цікавий та його представник скоро повинен з'явитися. А я з дому втекла....

– Що за світ? – зацікавилися хлопці.

– Світ Ігор, Мрій та Снів.

– Нічого собі! – вигукнули вони в один голос.

– Ви знаєте про нього?

– Ні, ніколи не чули, але звучить дуже цікаво.

– Ви можете відвести мене до Варфоломія, я хочу поговорити з ним?

– Так, звісно. Ми до нього підемо, але спочатку – прогулянка містом.

Мені не залишалося нічого, як погодитися, й ми попрямували в самий центр столиці.

Лонситі мене вразив. Кам'яні чисті мостові, багато фонтанів та різноманітних скульптур. Вздовж вулиць ростуть дерева та чагарники, підстрижені півкулею. Багато квітів й зелені. І це середина осені! Я помітила багато невеликих магазинчиків – найрізноманітніших за тематикою. Кафе з вуличними майданчиками, прикрашеними яскравими вогниками, які тут працювали знову-таки на магічному освітленні.