Глава 16.

Головна зала маєтку була прикрашена різнокольоровими стрічками та повітряними кульками. На великих вікнах, розміром від підлоги до стелі, висіли ажурні тюлі блідо-рожевого кольору зі всілякими рюшами та бантами. Магічні світильники давали м'яке світло, оркестр грав веселі мелодії. Гості неспішно прогулювалися, перемовлялися один з одним. Між ними снували офіціанти з тацями та пропонували напої. Столи, розставлені півколом, були покриті білосніжними скатертинами та заставлені всілякими стравами.

Я підійшла до невеликого диванчика бежевого кольору біля вікна та присіла. До мене тут же підскочив юнак-офіціант в чорно-білому костюмі й простягнув фужер на довгій ніжці, наповнений шипучим вином. Я вдячно кивнула й обережно зробила ковток, щоб за мить почути вкрадливий голос прямо над вухом.

— Леді сумує? — від несподіванки я здригнулася та підстрибнула на місці, розплескавши вміст келиха.

— Чорт! Веніаміне! Тобі не казали, що підкрадатися так тихо не можна? — я обернулася та побачила єхидну посмішку принца.

— Щось не пам'ятаю, щоб я чув щось таке, — відповів він, простягаючи мені серветку. — Вибач, не хотів тебе налякати.

— Не хотів він, — буркнула я, але взяла серветку й промокнула пляму. Ніби й небагато пролилося, але стало прикро до сліз.

— Ну ж, мала, не варто засмучуватися через такі дрібниці, — ласкавим голосом заговорив Веніамін та сів поруч, обійнявши за плечі.

— Я тобі не мала, — огризнулася та зробила спробу вирватися з його обіймів.

— Не знав, що у вас такі близькі стосунки, — до нас підійшов Вальдемар, у супроводі Марфи, променисто посміхаючись.

— Немає в нас ніяких стосунків, — відповіла, — тобі здалося, — я все-таки вирвалася з наполегливих обіймів принца Веніаміна, різко встала та швидким кроком пішла шукати туалетну кімнату. Мене трусило від нахабства обох принців. Що вони собі дозволяють? Ще й привселюдно?

Опинившись у потрібному мені приміщенні, відкрила кран, побризкала прохолодною водою на обличчя. Полегшало. Подивилася в дзеркало. Пляма вже підсохла, й виглядала не дуже помітною, але все одно на душі залишився неприємний осад. Вже на виході я зіткнулася зі сліпучою білявкою в темно-синій сукні та в туфлях на височенних підборах.

— Ой! Вибач, — розгублено промовила вона.

— Нічого, це ти мені вибач, не треба було різко відкривати двері.

— Гаразд, проїхали. Я — Олена, — дівчина мені посміхнулася та простягнула руку.

— Марія, — представилася я, посміхаючись у відповідь.

— Та сама? З Митниці?

— Ну так, — кивнула я.

— А я теж... з Митниці...

— Та ну? — здивувалася я. — Мені Василина про тебе говорила й навіть обіцяла познайомити...

— Ми й без її допомоги познайомилися, — розсміялася Олена. — Почекаєш на мене? Я швидко. — І вона зникла в туалетній кімнаті, а я вийшла в коридор та підійшла до великого вікна, спрямувавши погляд кудись вдалечінь, в блакитне небо, на якому пропливали білі пухнасті хмарки.

Знову в думках виникли спогади про Бодю. З ним ми так само спостерігали за хмарками. Забиралися, бувало, на дах будинку чи сараю, гризли горіхи й дивилися на небосхил, граючи в просту гру «На що схоже хмарка». Ось й зараз небом проплив зубастий крокодил, потім я побачила маленьке кошеня...

Дивовижно влаштовано все в природі. Мабуть, це найсильніша магія, яка тільки може існувати у Всесвіті.

— Маша, — вивів мене з роздумів голос Оленки, і я відчула, як хтось трясе мене за плече, — Маша, з тобою все в порядку?

— Так, вибач, я замислилася.

— Нічого, ходім до зали, бал починається.

Ми з Оленкою зайняли два вільних місця біля нареченої. Мені за правилами потрібно було сидіти з правої сторони від неї і якимось дивом, місце поруч зі мною все ще було вільним. Навпроти вже розмістилися Вальдемар, Марфа та Веніамін. Останній відсалютував мені келихом і підморгнув. Я ж зробила вигляд, що не помітила та звернулася до Олени.

— А розкажи мені, які світи є у тебе? Як виглядає твоя Митниця?

Відповісти вона не встигла. Музика раптом стихла, і пролунав голос ведучого.

— Їхні Високості княжна Василина та княжич Іван!

Молодята урочисто увійшли до зали, пройшли уздовж столів, підійшли до Берендея та Ярослава, що сиділи за крайнім, біля проходу, столом. Тут же був присутній й король Лаприконії, та кілька їхніх радників. Вони вклонилися батькам, отримали благословення й пройшли до своїх місць. Тут молодята взялися за руки, й Іванко оголосив:

— Бенкет з нагоди нашого одруження можна вважати відкритим!

Після цих слів знову заграла музика.

— Маріє, я живу в невеликому будиночку. Зовсім не на курячих ніжках, як у тебе. Простий двоповерховий будиночок з різьбленими віконцями. І світів у мене всього три: Хісторія, Лаприконія та Ельфія. Ельфія — це країна ельфів. Але вони такі дивні істоти. Іноді навіть агресивні. Нашим сусідством вони незадоволені, але мене не чіпають й на тому спасибі. Туди майже ніхто не ходить. І від них до нас теж. Тільки от між нашим королівством та Лаприконією налагоджені зв'язки. А в тебе що за світи? Я чула, що є якійсь незвичні.