Глава 15.

Далі дні полетіли зовсім швидко. З'явилися нарешті охочі подорожувати між світами, але вони приходили нечасто та відразу невеликими групами. Одинаків не було. Принц Веніамін так жодного разу більше не приходив. Я спочатку губилася в здогадах — а навіщо було приходити взагалі того дня. Але швидко махнула рукою, тому що мої вечори відтепер проходили у компанії Анхеля. Ми сиділи з ним на березі океану, розмовляючи про все на світі, разом купалися та пустували у воді, здіймаючи хмари бризок, стояли на пагорбі, обійнявшись, спостерігаючи за зграйкою дельфінів, або просто сиділи на кухні, пили чай або каву та дивилися фільми.

У Океанарії фільмів не знімали. Там не знали нічого про фото й відеозйомку, натомість ставили вистави. Анхель обіцяв, що обов'язково зводить мене в театр в Андолії після балу. А поки він з величезним задоволенням дивився наші земні кінострічки.

Поруч з ним я відчувала себе щасливою та потрібною. Це дуже важливо знати, що ти комусь потрібен. Я відчувала турботу, ніжність, яка йшла від нього тільки від одного погляду на мене. А як здорово було цілуватися стоячи на березі, на заході сонця. Це просто неможливо описати словами!

***

Сьогодні важливий день. Я запрошена в одне із селищ на східних землях, на весілля Василини та Івася. Високі гості з сусідньої Лаприконії вже прибули, я вчора вранці їх пропустила. Я ж повинна була прийти прямо до княжого маєтку, звідки всі гості поїдуть до Храму Долі. За мною пообіцяли надіслати карету.

Подарунок молодятам — два білосніжних керамічних лебедя — я обрала напередодні в магазині в своєму рідному селі. Спеціально заради них туди ходила. В моєму світі — це символ кохання, гармонії та щастя. Мені дуже кортіло подарувати їм частинку свого світу. В Хісторії я такого не бачила та не знала: чи є взагалі у них такі птахи.

Я вдягла придбану два тижні тому лілову сукню і свої малинові босоніжки, які до нього чудово пасували. Волосся закрутила, красивими локонами, вони спадали трохи нижче плечей, зробила легкий макіяж, що підкреслює очі.

Я останній раз глянула на себе в дзеркало та вийшла на вулицю. Зачинила свою Хатинку, наказала дракону й коту не пустувати та наглядати за нею. Я побачила карету, запряжену трійкою білосніжних коней з синіми гривами. Пухкенький кучер з довгими чорними вусами в блакитному брючному костюмі, завзято посміхався.

— Тпру! — конячки зупинилися прямо поруч зі мною. — Доброго ранку, пані! Сідайте!

— Доброго ранку! — я привітно посміхнулася. Карета теж була білосніжна, розписана хитромудрими візерунками фарбою кольору міді. Усередині виявилися червоні оксамитові диванчики. Я зручно на них влаштувалася, і наш екіпаж рушив з місця. Я ніколи не їздила в каретах. На возах — так, верхи теж. А ось карета — це карета! Тривога кудись випарувалася, і тепер я просто насолоджувалася поїздкою, відчуваючи себе принцесою з казки. Дорога до маєтку займала близько двох годин, і я уважно розглядала поля, долини, села, річки, повз які ми приїжджали. Все це цілком могло зрівнятися і з нашою сільською глибинкою. Все-таки всі світи в чомусь схожі. І Хісторія не стала винятком.

Втомившись від зміни пейзажів, я сперлася на м'яку спинку та заплющила очі. Мені стало сумно, що поруч зі мною зараз немає Анхеля. Якось звикла я до його товариства за останні дні, і мені не вистачало цього милого доброго хлопця. Він уміло знаходив потрібні слова, міг підтримати й зрозуміти з одного погляду, міг промовчати та просто посидіти поруч. Чимось він нагадував мені мого старого друга Бодю, який поїхав нібито в Америку.

Саме тут, на перехресті світів я стала згадувати про нього частіше. В рідній Каштанці його відсутність так сильно не помічалася. Там були подруги, робота, інші хлопці, врешті решт. А тут, коли я залишилася сама, мені дуже не вистачало рідної душі. Бодю завжди вважала братом. Ми були дуже близькі з ним: ділилися різними таємницями, багато часу проводили разом, але романтичних стосунків між нами не було. Якось не склалося. Може, тому, що ми тоді не доросли до цього, може, просто не усвідомлювали своїх почуттів. Коли він поїхав, мені було всього шістнадцять. Яке кохання можливе у цьому віці? А зараз, у неповні двадцять один, що виповняться мені вже в грудні, я зрозуміла, що сумую за ним, за його витівками, сміхом, його щирістю й чистою душею. Щось схоже я бачила в Анхелі. І не могла зрозуміти, що саме відчувала до нього. Поруч з рибалкою я відчувала себе потрібною, я знала, що цей чоловік підтримає й ніколи мене не зрадить... Але… Те були зовсім не ті почуття, що колись я відчувала до Боді. Та що там колись! Здається, я й зараз щось відчуваю, хоча й не бачила найкращого друга майже п’ять років.

З роздумів мене відірвав бас кучера:

— Приїхали, пані! — розплющила очі та озирнулася навколо.

Ми знаходилися на величезній площі. Тут було безліч таких самих екіпажів, багато людей — дами в гарних сукнях, чоловіки — у вишуканих костюмах. Переді мною височів триповерховий замок, нагадуючи казковий палац — з жовтого каменю з безліччю башточок. Парадний вхід прикрашала гарна квіткова арка — її поставили тут з нагоди весілля. Територія замку оточена зеленою парковою зоною, а на майданчику перед головним входом музиканти грали романтичні мелодії.

На один з балконів вийшов глашатай в червоному мундирі із сувоєм в руках. Музика стихла. Всі як один вишикувалися у дві шеренги, формуючи «живий коридор».

— Його Високість Князь Берендей Другий! — голосно промовив він.