Глава 16

Ми пройшли в таверну. Саме приміщення було невеликим, але світлим й дуже затишним. Квадратні столики покриті білими скатертинами, зручні стільці з м'якими сидіннями. На білосніжних стінах розміщені картини: пейзажі Хісторії та портрети царських сімей. У залі стояв аромат свіжої випічки.

Нас дуже привітно зустріли, провели за столик біля вікна та принесли меню на великих картонних аркушах. Ми вибрали легкі овочеві салати і трав'яний чай з булочками.

Ажіотажу навколо нас ніхто не створював, події з цього не робив, просто дуже ввічливо, як мені здалося, навіть занадто, обслуговували нас.

В очікуванні нашого замовлення я розповіла друзям про візит Варфоломія, про те, як сходила додому та як мало не потонула в океані.

Почувши про океан Іван з Василиною за мене злякалися, звичайно, і попросили більше не ризикувати, а також побажали, побувати в цьому дивовижному місці, адже поняття не мали, що це таке. Я погодилася. А чому ні? Двері-то відкрилися для всіх. І я повинна пропускати всіх бажаючих. Навіть царських осіб. Василина дуже зраділа, що я знайшла дорогу до свого світу й тепер зможу бачити своїх рідних та друзів.

Принесли замовлення: салати з свіжих овочів, прикрашені зеленню, із незвичним мені кисло-солодким соусом, й булочки, присипані цукром та маком, ароматний чай.

За їжею Василина розповіла, що до весілля все готово. Воно відбудеться вже через два тижні.

– Так швидко? – здивувалася я.

– А чого тягнути? Ми кохаємо один одного та цього дня чекали дуже довго.

– А в Лаприконіі через місяць...

– Так це чудово! Спочатку вони приїдуть до нас, а потім ми до них. До речі, – Василина дістала зі своєї сумочки два запрошення та вручила мені. – Одне для тебе, а це – передай у Лаприконію, будь ласка.

– Добре, я спробую, – відповіла я та посміхнулася дівчині.

– І ще, – вона витягнула невеликий полотняний мішечок, – тут твоя місячна зарплатня – сім срібних монет. Цієї суми тобі цілком вистачить на всі потреби.

– Дякую! Василино, а скажи мені ось така платня у всіх Митників?

– Ну, звичайно! Це давня традиція. Кожен правитель, у чиїх володіннях з'являється такий перехід, повинен платити. А інакше як вижити людині, яка змушена жити на роздоріжжі?

– І що, всі світи платять? У мене ж зараз цілих три світи...

– Звичайно! Ти й перебувати будеш в них, в кожному світі своя валюта... Не всюди є можливість обмінювати гроші на місцеві.

– А за переходи теж гроші платять? Їх куди подіти? – я ніяк не могла збагнути як правильно вчинити.

– Вважай, що це твої чайові. Це добровільно. Зазвичай платять, скільки вважатимуть за потрібне. Ти нікому нічого не винна...

– Але як же? А податки?

– Я тебе благаю, які з тебе податки? Ти після правителя чи не головна особа держави! Ти допомагаєш людям. До того ж, ти можеш накопичувати ці кошти. Знадобляться згодом. Купиш потім собі будиночок або, може, якусь справу відкриєш. Ти ж колись залишиш свій об'єкт спадкоємиці...

– Зрозуміло, – кивнула я.- Для мене тепер багато чого прояснилося.

 - Рада була допомогти.  Ти не соромся питати, ми тобі розповімо, що самі знаємо.  Можу ще познайомити тебе з Господинею Митниці з Трип’ятнадцятого царства.  Там прекрасна дівчина працює.

 - Було б непогано…

 - Добре.  Тоді на весіллі й зустрінетеся.  – Василина посміхнулася.

 - Гаразд, друзі, я була дуже рада вас бачити, але мені пора йти, - я піднялася, причепила до поясу ще й Василинин мішечок і, обнявшись на прощання, пішла до виходу з таверни.

***

Додому я прийшла тільки ввечері. Втомлена, але задоволена. Звірятка мої вже чекали, а разом з ними ще троє чоловіків у яскравих костюмах та із рюкзаками за спинами.

– Доброго вечора, панове, – привітала я їх, порівнявшись.

– Доброго, Господиня! Нам треба в Лаприконію.

– Немає проблем. Зараз все заповнимо, і проходьте, – вони слухняно пішли за мною в Хату. Поки я заповнювала таблиці в планшеті, вносячи всі їхні дані і термін перебування, хлопці сиділи на лавочці та пили запропонований мною квас. Нарешті, були заповнені всі графи, печатки поставлені. Я відкрила їм двері, пропускаючи в Лаприконію. Останній чоловік вручив мені три срібні монети та, помахавши на прощання рукою, приєднався до решти, що вже крокували по дорозі в бік столиці.

Я зачинила за ними двері, пізно згадавши про те, що можна було попросити їх передати запрошення Вальдемару. Що ж, завтра я відправлюся туди сама. Дуже цікаво подивитися Лаприконію.

Я розібрала рюкзак, розклала продукти по полицях, зварила собі картоплі і посмажила рибки. Чорниш із задоволенням приєднався до такої трапези. А Гаврюша за їжею полетів на батьківщину.

Ранок наступного дня зустрів мене рясним дощем у вікні Хісторії. Я поніжилась під ковдрою хвилин з десять й пішла на кухню варити собі каву. В моїх планах все ще був намір відвідати Лаприконію та оглянути столицю, яка була зовсім недалеко від моєї Митниці.