Глава 14.

Ранок наступного дня наступив для мене опівдні. Я дозволила собі вдосталь виспатися й не виповзати з ліжка ні світ ні зоря. Сьогодні ніхто мене не будив та у двері не стукав.

— Прокинулася, нарешті, — зустрів мене на кухні дракон. Гавриш примружившись дивився на мене, осудливо схиливши голову на бік.

— І тобі доброго ранку! — посміхнулася я, зробивши вигляд, що не помітила його похмурого погляду.

— День давно, сонце високо, а вона спить, — продовжував буркотіти дракончик.

— Можу собі дозволити.

— Можеш, — хмикнув Гавриш. — Але хтось вчора з кимось допізна сидів…

— Тобі-то що? — щиро здивувалася такому нахабству. Поставила чайник та підійшла до серванта, щоб витягти твердий сир, хліб й масло.

— А мені от цікаво, коли ти встигла подружитися з ним, та чого це Веніамін до тебе з вином ходить? — продовжував гніватися дракон. — Я озирнулася, шукаючи поглядом кота, але Чорниша ніде не було. Напевно дременув у ліс або в найближче село. Гуляка! Ніякої підтримки, коли вона так потрібна! Я підійшла до розгніваного дракона, присіла перед ним навпочіпки:

— Гавриліусе! Домовимося, що ти не будеш лізти в моє особисте життя?

— Як це не буду?! — він явно сторопів. — Адже саме для цього я тут!

— Для чого? — не зрозуміла я. — Ти охороняєш мене...

— Ну, от... Захист від твоїх залицяльників також входить до моїх обов’язків.

— Ось воно що... — протягнула я піднімаючись. Тож, без твого відома та дозволу, я ще й знайомитися ні з ким не можу, чи не так?

— Звісно, — відповів Гавриш, повільно махаючи хвостом. — Я повинен знати все про тих, хто сюди входить й виходить. А цей принц мені зовсім не подобається!

— А мені здалося, що він хороший, турботливий, ніжний, — я згадала, як ми вчора сиділи, обійнявшись на березі, і на душі знову стало тепліше.

— Дивись мені! — він грізно подивився на мене. — Я всіх наречених перевіряти буду. Ти гідна найкращого!

— Перевіряти? — знову здивувалася я.

— Звичайно! А як же ще дівчину заміж видавати? Ти що нічого про це не знаєш?

— Ні, звідки мені знати ваші традиції...

— Ех, ти... Ладно, потім розповім. А зараз швидко снідати, сонько! — Дракон нарешті заспокоївся й влаштувався під дверима Лаприконії.

Я ж пила каву та роздумувала чому ж присвятити залишок дня.

Дуже хотілося знову відправитися до світу Ігор, Мрій та Снів, але пам'ятаючи про слова Феї, вирішила не ризикувати. У Хісторії та Лаприконії робити мені теж було нічого — там я вже встигла багато чого побачити. Нових світів не відкрилося, і я навіть раділа цьому. Тих, що вже були, мені цілком вистачало, і хоча відвідувачів майже не було, якщо бути до кінця чесною, мене це не засмучувало. Залишалася одна Океанарія. З усіх світів, вона полюбилася мені найбільше. Вже не знаю чому. Можливо, океан так впливав та гори, що його оточували, а, може, лист від імператора з запрошенням на бал... Не знаю. Втім, мене туди тягнуло немов магнітом.

Прибравши за собою після сніданку, я обрала у своєму гардеробі бавовняний сарафанчик на тоненьких бретельках смарагдового кольору й босоніжки в тон до нього на зручних підборах.

Рішуче відчинила двері в цей світ та вийшла на пагорб.

Якийсь час стояла, милуючись морем. Воно знову було неспокійним. Хвилі ніби грались між собою, наганяючи одна одну на березі та розпливаючись білою піною. Гавриш вискочив слідом за мною, влаштувавшись біля моїх ніг. Охоронець. Краще будь-якого собаки, ще й розмовляє. Шкода, що маленький ще, на ньому не політаєш. Але нічого, підросте, і ми з ним обов'язково злетимо до хмар. Дракончик, мабуть, вгадавши мої думки, задоволено замурчав.

— Ну, що, прогуляємося в селище? — запитала я у нього.

— Ходімо! — погодився Гавриш.

Я ще раз заглянула в Хату, переконалася, що Чорниш так й не повернувся зі своїх котячих прогулянок, зачинила двері й зі спокійною душею в супроводі дракона почала спускатися з пагорба до селища, де вже можна було побачити дахи будинків та високі зелені дерева. За котика зовсім не хвилювалася, адже я залишила для нього відчинене віконце, молоко в миску налила. Повернеться. Він у мене самостійний: куди ходить мені не доповідає, а я не розпитаю.

Сонце нещадно припікало, і я пошкодувала про те, що не здогадалася взяти капелюшок. Я пробігла крутим схилом пагорба й бадьоро пішла по дорозі. Хвилин через двадцять опинилася на околиці поселення. Здалеку воно здавалося мені зовсім іншим: крихітним, затишним й скромним. Зараз же я бачила перед собою гарні, в основному, двоповерхові особняки, складені з білого або жовтого каменю. Основний вхід був оздоблений білосніжними колонами в давньогрецькому стилі. Перед хатами розташувалася невелика галявина. Ніяких парканів та огорож. Акуратна дорога з бетонних плит, дуже гладка, без ям. Просто мрія автомобіліста! Вздовж дороги росли дерева й чагарники. Всі вони були рівно підстрижені та виглядали акуратно й дуже ефектно. Ніякого сміття на узбіччях. Все чисто, навіть занадто, ідеально. Я пройшла вглиб, не перестаючи все розглядати та дивуватися.

Ця вулиця, що мала назву Зелена, вивела мене на головну площу Верхівок. Тут розташувався великий торгівельний центр: скляна споруда, не менше ніж п'ять поверхів заввишки. Я рішуче підійшла до дверей, які слухняно розсунулися, пропускаючи мене всередину. Дракон залишився чекати мене біля входу. Я була вражена вишуканим інтер’єром — безліч крамничок з найрізноманітнішим товаром одразу привертали увагу. На першому поверсі я пройшла повз великий продуктовий магазин, а от другий поверх був повністю відданий крамницям з одягом, взуттям та іншими аксесуарами. Світло тут було неяскравим, грала тиха музика, — загалом атмосфера цього центру дозволяла з комфортом насолоджуватися шопінгом.