Глава 14

Звіри мої зустріли мене дуже бурхливо й радісно. Кіт терся об ноги, муркотів, а дракончик, що до цього гордо сидів на даху, різко спікірував вниз та кружляв наді мною, радісно вигукуючи щось на своїй мові.

– Я теж за вами скучила, – я нахилилася, щоб погладити Чорниша, але відчула поштовх у спину і трохи не розтяглася на землі. Це Гаврюша так мене привітав.

– Бешкетуєш? – удавано сердито запитала я, – ось я тобі зараз! – І різко розвернувшись, почала лоскотати животик дракончика.

Він завалився на спину та став смішно дриґати лапками в повітрі.

– Маша, зупинися, пусти, лоскотно, – просив він, а на його мордочці сяяла радісна усмішка. Так, посмішка! Ви не знали, що дракони вміють посміхатися? Ну, тепер знаєте. Я різко перестала його лоскотати, сіла на траву та запитала:

– Ну, хтось мене тут шукав? Що цікавого я пропустила?

– Нічого, пані, – відповів мені кіт, який тут же влаштувався у мене на колінах. Я почісувала його чорну шорстку й остаточно усвідомила, що ці два дні мені більше за все на світі не вистачало цих милих створінь. Чесне слово!

Ми ще посиділи так деякий час. Гаврюша розповів, що вже встиг навідатися в Тридвадцяте царство в розвідку. Там все спокійно. Готуються до весілля. Всі люди тільки про це і говорять. А Чорниш доповів про свої прогулянки лісом. Він тут уже встиг завести знайомства серед лісової братії й користується особливим становищем, так як живе в Хатинці на перехресті світів. Навіть звіри, виявляється, знали про таке. Розумні тут тварини.

Я піднялася й увійшла в таку вже рідну мені Хатинку. Речі скинула в коридорі. Розбирати їх зараз мені зовсім не хотілося. Натомість кортіло скоріше на берег океану. Мене туди прямо вабило й кликало. Я витягла принесений з дому купальник, який спеціально поклала на самий верх, передяглась й накинула на плечі рушник. Відчинила двері в Океанарію, й одразу ж відчула морську прохолоду. В дім увірвався легкий вітерець, доносився шум прибою. Вийшовши, я деякий час стояла на пагорбі, милуючись заходом сонця. Червоний, майже вогненний,  шар опускався в океан. На морі був шторм. Хвилі одна за одною накочували на берег, розбиваючись о прибережні камені й піднімаючи хмарки із бризків. Мені захотілося зануритися в цю безодню, і я швидко втекла стежкою на пляж. Чорниш й Гаврюша залишилися спостерігати сидячи на пагорбі під дверима.

Я залишила рушник на пляжі та підійшла до краю води. Хвилі були досить високі – метра два-три у висоту. Я й раніше купалася в шторм, хвилі не лякали мене. Постоявши кілька хвилин, я сміливо увійшла у воду. Хвилі підхоплювали мене, я пливла, борючись з силою стихії, «ловила хвилю», пірнаючи під неї. Мабуть, я сильно захопилася й не розрахувала сили, тому що, коли я виринула в наступний раз, то не відчула під ногами дно. Наступна хвиля тут же накрила мене з головою, і я пішла під воду, видерлась, виринула, але мене тут же накрило ще однією хвилею.  Я безпорадно борсалася, сили закінчувалися, я вже лаяла себе, що пішла плавати в шторм, спробувала повернутися в бік берега.  Хвилі наганяли мене, вкриваючи з головою, то вганяючи в пучину, то виштовхуючи на поверхню.  Я захлиналася солоною водою, відчувала, що сил залишається все менше і менше, і ось знову хвиля заволоділа мною.  Я закрила очі, кричати не було сил.  Я не бачила й не помічала нічого навколо, крім океану, крім води, нескінченної води.  Не чула нічого крім шуму прибою.  Стало страшно, але ж зовсім недавно все було так добре.  Загинути зараз було прикро й боляче.  Але я не могла більше боротися з бурхливою силою океану.  Краєм свідомості я зрозуміла, що приречена. Ще одна хвиля, яка накрила мене, забрала останні сили.  Мене почало тягнути на дно... Я пам'ятаю, що в голові запаморочилось, перед очима попливли кола, й раптом якась сила різко смикнула мене наверх.  Останнім зусиллям я відкрила очі й крізь пелену побачила, що хтось тримає мене на витягнутих руках, зустрілася поглядом з небесно-блакитними очима і ... втратила свідомість ...

***

Я повільно приходила в себе. Я лежала на чомусь м'якому і пухнастому. Відкривши очі, з подивом виявила, що я в своїй Хатинці, в своїй кімнаті, на ліжку. За вікном непроглядна темрява. Значить – ніч.

– Невже приснилося? – подумала я. – Спробувала встати, але сил було небагато, і я, зітхнувши, опустилася назад. – Все-таки не сон. Глянула на руки й ноги – вони всі були покриті синцями. Недивно, адже мені довелося боротися з хвилями й битися об каміння. Було б дивно ще й залишитися без синців. Але хто ж мене врятував і чому я тут...

Двері відчинились, і до кімнати увійшов високий чоловік з каштановим волоссям в білих штанях та зеленій футболці.

– Прокинулися? Ось і добре. Я вам заварив чаю, тваринок ваших нагодував. Ох, і серйозні у вас захисники, – він ніжно посміхнувся та сів поруч зі мною на стілець, поставивши горнятко на стіл.

– Хто ви? – запитала я.

– Мене звати Анхель. Я рибалка з Верхівок. Це селище, зовсім поряд тут. Всього півгодини пішки. – Я тямущо кивнула.

– Анхель, допоможіть мені, будь ласка, сісти.

– Звичайно! Вибачте, я не подумав.

Хлопець допоміг мені сісти, спершись на подушки, подав чашку, та із цікавістю спостерігав за мною. А я, користуючись моментом, розглядала його. Підтягнутий, засмаглий й дуже привабливий.