Глава 13.

Оговтавшись після ранкового візиту Феї й поснідавши яєчнею, я вирішила присвятити час прибиранню й, запустивши механізм всередині хатинки, вийшла на вулицю з боку Хісторії, взяла свій улюблений віник та почала підмітати опале листя, розчищаючи доріжки й галявину перед Хатинкою. Вона навіть погарнішала та, здавалося, виглядала геть інакше. У мене настрій навіть піднявся — захотілося співати та літати. Гавриш кружляв над галявиною, а я бігала за ним, розкинувши руки в сторони, дозволивши собі розслабитися, покричати й навіть заспівати кілька пісень.

Я розвела вогнище, в якому запекла картоплю, на знайдених осикових прутиках підрум’янила хлібець й підсмажила сосиски — день пролетів непомітно, але подарував незабутні емоції. З настанням сутінок загасила вогнище та повернулася в Хатку, розслаблено розляглася на ліжку з ноутбуком — хотілось подивитися який-небудь фільм.

Завантажених фільмів у мене було багато. Інтернету тут не було, та мені й не дуже-то хотілося по ньому «гуляти», а техніка якимось дивним чином тут дійсно не потребувала підзарядки. Кіт розвалився у мене в ногах та голосно муркотів. Гавриш полетів у Лаприконію добувати собі їжу.

Я обрала першу частину «Гаррі Поттера» — подобався мені цей фільм, що вдіяти, але не встигла я подивитися й двадцяти хвилин, як пролунав стук у двері.

Важко зітхнула, поставила на паузу кіно і, зіскочивши з ліжка, знехотя пішла відчиняти. Стукали в двері Лаприконії. У те, що дракон повернувся, я не вірила. Не міг він так швидко налітатися.

— Хто там? — як можна спокійнішим голосом запитала я, бо серце прямо вистрибувало з грудей.

— Веніамін! Маш, відчини, будь ласка.

Я дуже здивувалася, але відчинила двері, впускаючи нічного гостя. Виглядав він просто: джинси, футболка й светр на блискавці. В руках він тримав пляшку вина.

— Добрий вечір, чим можу допомогти? — розглядаючи принца, запитала я.

— Добрий вечір. Я, власне кажучи, до вас. Дозволите?

— Так, проходьте, сідайте, — кивнула на стіл. — Не чекала, зізнаюся. Може, поясните?

— Маш, ну, ми ж домовлялися звертатися на «ти».

— Пробач, звичка, — усміхнулася та сіла на лавку навпроти нього.

— Тоді, в столиці, ми так мало часу провели разом, мені захотілося познайомитися ближче. Побалакати. Тим більше Вальдемар так багато про тебе розповідав, — хлопець примружився й дуже ніжно на мене подивився. — Я от приніс вина. Ти, мабуть, вже знаєш, що Лаприконія дуже славиться виноробством. Це червоне вино — одне з кращих в нашому світі, з присмаком кориці. Посидимо трошки, розповіси мені про себе. — Він поклав свою руку поверх моєї, від чого у мене по спині пробіг табун мурашок.

— Так, я з задоволенням, — прохрипіла я. І встала, щоб дістати чашки. Фужерів під вино у мене не було, і я зауважила, що потрібно їх придбати. Взявши посуд, підійшла до столу, але тут у мене виникла одна незвична ідея.

— Веніаміне, а що ви не проти посидіти на березі океану? Він же тут зовсім поруч, — і я кивнула на двері, що вели до Океанарії.

— З задоволенням! Давно хотів там побувати.

Я швидко записала його, поставила позначку — формальності в моїй роботі найголовніше. До того ж я не була до кінця впевнена в щирості його намірів. Принц не пручався.

Ми влаштувалися на піщаному березі. Океан сьогодні спокійний, тихо плещіться вода. На горизонті ми побачили зграйку дельфінів, що граційно вистрибували з води та знову пірнали у рідну стихію.

Ми якийсь час спостерігали за цими тваринами, а потім Веніамін розлив вино, і у нас зав'язалася розмова.

Я помітно розслабилася, чи то вино подіяло так, чи то просто сама атмосфера сприяла, але найголовніше — я не відчувала з боку Веніаміна жодних загроз.

Говорили ми про різноманітні дрібниці. Я згадала своє дитинство, розповіла кілька історій, потім говорила про моє навчання в школі, училищі, зрештою й про те, як потрапила в цю Хатинку та дізналася про різні світи.

Він був чудовим слухачем, не перебивав, лише іноді ставив уточнюючі питання. Я навіть не помітила, як його рука лягла на мою талію, притискаючи до себе.

— Дивись, скільки сьогодні зірок, — він вказав рукою на небо, коли я завершила розповідь, — можливо, коли-небудь ти відкриєш ще один світ. Далекий... Як о-о-он та зірка, — Веніамін вказав на яскраву зірку прямо над нашими головами. Вона сяяла, здавалося, трохи яскравіше за інші...

— Може бути... Вень, а як називається зірка, на якій розташована Лаприконія? Мені Фея говорила про те, що всі світи розташовані в одному Всесвіті. Я живу на планеті Земля. А ти?

— Так, ми дійсно живемо на одній із зірок Системи Сонця. Але вона настільки мала, що власне й назви у неї немає. Лаприконія — це й країна, й наш світ. Все в одному. Можливо, на вашій Землі, де астрологія розвинена набагато краще, ця зірка має іншу назву, але у нас тільки так. Взагалі це дуже дивно, що світи різних планет й зірок пов'язані такими переходами.

— Дуже дивно, — підтримала його я. — Мені взагалі все ще важко це усвідомити.

— Розумію, — кивнув хлопець, — це справді важко уявити й зрозуміти. Але так є. Так було придумано ким-то дуже давно. І погодься, це здорово!