Глава 11.

Ранок наступного дня зустрів мене рясним дощем у вікні Хісторії. Поніжившись під ковдрою хвилин з десять, пішла на кухню варити собі каву. В моїх планах все ще був намір відвідати Лаприконію та оглянути столицю, що була зовсім недалеко від моєї Митниці.

Я дістала з імпровізованого холодильника масло та бринзу з зеленню, зробила пару бутербродів, налила в чашку гарячої кави та сіла за стіл. Кіт крутився біля моїх ніг, дякував за порцію молока, а дракон мирно спав біля дверей в Лаприконію. Я оглянула кімнату та зрозуміла, що в цьому приміщенні стало на одні двері більше...

Знову новий світ. Скільки їх буде? Якщо так триватиме й далі, у мене вся вітальня в дверях буде! Чи так задумано? Добре, хоч всі вони зачинялися щільно, і від них не відчувалося протягу. Двері були поруч з тими, що виходили в Лаприконію.

Цікаво, що за ними ховається? Я похапцем допила каву, проковтнула один бутерброд, побігла у ванну, де висіло дзеркало, переконалася, що все в порядку, поправила футболку й джинси, взула улюблені кросівки й після цього обережно відчинила нові двері. Кіт всівся на столі та звідти спостерігав за моїми діями. Дракон стрепенувся, почувши поруч шерех, ліниво підняв голову, та розплющивши лише одне око, також спостерігав. Мовчки. Тиша стала дзвінкою, так, що вуха заклало.

Я побачила яскравий насичений барвами світ. Все навколо здавалося мені не справжнім, а надто іграшковим, може, навіть намальованим. Тут точно попрацював не один художник. На перший погляд мені здалося, що я потрапила в мультфільм. Знаєте, як там зазвичай малюють дерева? Ось! Саме такими вони тут були. Переді мною було поле ромашок. На блакитному небі сяяло яскраве сонечко й лише де-не-де розташувалися пухнасті хмарки. Одразу згадався мультик про Тілімітрямдію. Пам'ятаєте, чи не так? Їжачок, Ведмедик та Заєць... «Раз ромашка, два ромашка, три... П'ять ромашка, шість ромашка, сім... А я четверту зірвав...»

Я спустилася з ґаночка, прошмигнув до мене й Чорниш, висунув зацікавлену морду дракончик. Навколо не було ані душі. Теплий вітерець огортав нас, доносився приємний аромат польових квітів.

Я пройшла вздовж поля та зібрала цілий букет ромашок. Обожнюю ці квіти! Міцно притискала їх до грудей та вже зібралася йти додому, як з-за найближчого дерева виглянула волохата мордочка з оченятами-намистинками та тихо запитала:

— Ти хто така?

— Ой! — відскочила назад від несподіванки та стала роздивлятися того, хто зі мною заговорив.

— Ти хто і що тут робиш? — повторила мордочка.

— Я — Марія! — привітно посміхнулася. — Тут моя Митниця. А ти хто? — ласкаво запитала я.

— Марія, Митниця, — повторила мордочка... — Що ж це робиться? За що нам це? Хто дозволив?

— Не сердься, малий! Покажись, я не ображу тебе.

Істота ображено засопіла й вийшла з-за дерева. Це виявився плюшевий ведмедик. Невисокий, менше метра на зріст, але дуже серйозний. Я присіла навпочіпки, щоб порівнятися з ним.

— Я — Плюшевий Ведмедик, — він простягнув мені лапку.

— Привіт! Ведмедику, а де я? Розумієш, я сама не розумію, як тут опинилася.

— Ти в Світі Ігор, Мрій та Снів, скорочено СІМС, — повідомив Ведмедик.

— Нічого собі! Від несподіванки я мало не впала на м'яке місце, але мені вдалося в останню мить зберегти рівновагу.

— Це дуже захищений світ, сюди не можна просто так потрапити. А що в тебе за Митниця? Я ніколи не чув про них...

Я розповіла Ведмедику про свою Митницю, двері в інші світи. Він довго мовчав, розмірковуючи, і через деякий час сказав, що в їхньому світі нічого подібного ніколи не було та щоб отримати дозвіл на перебування тут, мені треба поговорити з авторкою цього прекрасного світу — Феєю Мрійницею. Плюшевий Ведмедик обіцяв, що зв'яжеться з нею, і вона відвідає мене, як тільки зможе.

Я знизала м'яку лапу незвичайного Ведмедика, додому повернулася в повному сум'ятті почуттів. Як вийшло так, що я відкрила Світ Ігор, Мрій та Снів?

Чорниш та Гавриш, які спостерігали за всім цим, були вражені не менше, і на мої розпитування дракошка відповів, що ніколи не чув про такий світ.

Що ж, значить в Лаприконії, крім усього іншого, треба знайти Варфоломія і розпитати його. Мені вже було страшно: які ж ще світи я відкрию та чи будуть вони всі безпечні?

Трохи заспокоївшись та впорядкувавши думки й почуття після побаченого, я все ж таки вирішила злітати в Лаприконію. Там була така сама осінь, що й в Хісторії, тому я одягла поверх футболки теплий светр, поклала в рюкзак ще й куртку. Про всяк випадок. Картка зайняла своє місце в одному з кишень джинсів, також я узяла з собою свій мобільний телефон та казенний планшет, сувій-запрошення, переданий мені Василиною, теж був упакований в рюкзак.

У Лаприконію вирішили їхати всі разом. Я перевірила, щоб всі двері були замкнені зсередини, а з боку Лаприконії я сама щільно їх зачинила, та, як й минулого разу попросила Хатинку охороняти себе від непроханих гостей та пройдисвітів.

Гавриш був ще занадто малий для транспортування людей, але зв'язався зі своєю ріднею. Вже за декілька хвилин до нас прилетів його старший брат, який назвався Аскольдом. Я зручно влаштувалася на його могутній спині. Аскольд був в три рази більше мого крихітки, але такий само синій, з бурштиновими очима. Чорниш же влаштувався на спині Гавриша. Кота він міг перенести з легкістю, й був дуже гордий, що несе на спині свого маленького друга.