Глава 10

Я прокинулась з неприємним осадом та відчуттям гострої туги. Все валилося з рук, я мало не обварилась окропом, наливаючи собі чай. Чорниш теж шарахався від мене. Я не розуміла, що ж таке зі мною відбувається й швидко поснідавши чаєм з сиром, одяглася та вийшла на вулицю. Захотілося прогулятися лісом, помацати дерева, позбирати опале листя. Було прохолодно, я накинула поверх сорочки плащ, взула чоботи, підключила навушники до свого телефону й під знайомі мелодії вирушила на прогулянку. Зв'язок тут не ловив, але батарея все ще тримала зарядку, тож  плеєр працював відмінно.

Прогулянка пішла мені на користь. Я змогла відволіктися та відігнати сумні думки. Я, як колись у дитинстві, вешталася лісом, збирала докупи листя й влаштовувала листопад, бігала по купинах, проносилася між кущами, ховалася за деревами та сміялася, спостерігаючи за грою білок, насолоджувалася співом птахів та просто звуками лісу. Додому повернулася в піднесеному настрої, навіть танцювати й співати хотілося. Тугу і смуток як рукою зняло.

Чорниш чекав мене на ґанку, мабуть, вибрався на вулицю через відкрите віконце. Я погладила його та заскочила в хату чи не з розгону.

Швидко оглянувши кімнату, зрозуміла: щось змінилося. Щось було не так. Обійшовши кімнату по периметру, я виявила ще одні двері. Вранці їх точно не було. На цьому місці була стіна. Я точно пам'ятаю. Вони знаходилися поруч з дверима, що вели з коридорчика у житлову частину моєї хатинки. Я покликала Чорниша й, підхопивши його на руки, обережно натиснула на ручку. Відчувши, як напружився кіт, як його серце гучно калатало, здавалося, що воно от-от вистрибне з грудей, я і сама помітно занервувала, дихання збилося, по спині пробігла не одна сотня мурашок.

Повільно відчинила двері та завмерла на порозі...

– Ва-а-у, – це все, що я змогла вимовити, оглядаючи те, що було переді мною. Кіт вирвався з рук та побіг досліджувати територію, задерши хвіст стовпом й нюхаючи все, що зустрічав на шляху.

Перед моїм поглядом розкинулася мальовнича затока, що була оточена високими скелястими горами, вершина яких, здавалося, йде в саме небо.

Моя хатинка стояла на невисокому пагорбі, у підніжжя якого хлюпало море. Вода була в ньому бірюзового кольору, полуденне сонце утворювало на ній доріжку, що переливалася всіма кольорами веселки. Неспішно набігали на пляж хвилі, розтікаючись білою піною. Подекуди з води стирчали величезні чорні валуни, абсолютно гладкі. Пляж був піщаним – з білим дрібним пісочком, як на малюнках й фотографіях далеких земних тропічних острів, розташованих десь у Тихому океані.

Високі, скелясті гори місцями були вкриті лісом. Які саме дерева там росли, я розгледіти не могла.

За пагорбом спускалася звивиста гірська дорога, і десь вдалині виднілося поселення.

Я скинула плащ й стягнула чоботи, так як тут було дуже спекотно. Босоніж ступила на теплу землю й, забувши про все на світі, побігла до води. Спуск зайняв три хвилини, і я, потопаючи ногами в теплому, навіть гарячому піску, підійшла до води. Ось вже перші хвилі накотили на берег та намочили мої ноги...

М-м-м-м.... Здорово! Вода була тепла! Краєм ока я помітила, як вигинає спину й сичить на воду Чорниш. Ну так, коти не люблять води, навіть в цьому світі. А я от дуже люблю море. І хоча за свої двадцять років мені пощастило побувати лише на Чорному, мені цього вистачило, щоб полюбити його всією душею. Я оглянулась й, не помітивши поблизу жодної живої душі, миттю роздяглася та з розбігу вбігла в воду. Відпливла метрів на сто від берега, перекинулася на спину і блаженно зажмурила очі. Кайф! Як же це класно, коли занурюєшся у воду, пливеш по хвилях, пірнаєш на дно та дістаєш цікаві черепашки та камінці! Коли ми їздили відпочивати влітку в Крим, то ловили в бухтах мідій й рапанів, потім обсмажували їх на багатті, нанизуючи на застругані гілки або на великий сковорідці.

– Цікаво, а тут водяться рапани або мідії? – подумала й, перевернувшись на живіт, погребла до найближчого валуна, що розташовувався метрах в п'ятдесяти від мене.

Пірнула на дно і, дійсно, біля каменю виявилася величезна кількість раковин – рапанів. Я відірвала кілька штук та вибралася на камінь, розглядаючи здобич. Взагалі за рапанами краще ходити з ножем, так зручніше. Але зараз мені просто пощастило вирвати три великі раковини, які були вдвічі більші, ніж ті, до яких я звикла. Вони були дуже красивими, перламутровими, що згинаються на зразок людського вуха.

Я зісковзнула з каменю, вода тут діставала мені до плечей,  та пішла по піщаному дну до берега.

– Чорниш! Дивись, – я простягнула коту на долонях три раковини. Кіт їх обнюхав, лапкою помацав й видав:

– Гарна здобич, але тобі краще вдягнутися. Сюди хтось йде.

– Так? – здивувалася я і, піднявши очі, побачила, що біля моєї хатинки стоїть високий чоловік в небесно-блакитному костюмі. – Чорт! – я кинулася до свого одягу, швидко натягаючи її на себе.

Повністю одягнувшись й розкинувши за спиною мокре волосся, взяла свої раковини та швидким кроком пішла до хатинки.

– Добрий день, ви на мене чекаєте? – запитала я, порівнявшись з гостем. Той повільно обернувся в мій бік. Високий, на голову вищий за мене, з чорним, як смола, волоссям та виразними карими очима, чоловік тримав невеликий згорток.