Глава 9.

Я збила яйця з молоком, додала шинки й зробила собі омлет, посипавши його дрібно посіченою зеленню. Налила склянку квасу. Хлопці постаралися на славу та принесли мені багато смаколиків. За вікном опустилися сутінки. Мені дуже кортіло знову поплавати й, безжально розштовхавши своїх лежнів — кота і дракона — після вечері вирушила до океану, прихопивши рушник та змінний одяг.

Тепла вода та невеликі хвилі... Кайф... Я повільно поплила вздовж берега. Чорниш сидів на великому каменю й спостерігав за мною. Гавриш злетів у небо та парив над океаном, радісно вигукуючи, розганяючи пітьму. Розім'яти крильця й політати — було для нього найвищим щастям.

Вийшла на берег, пробігла по бережку, шльопаючи босими ногами по піску — як же добре! Втому дня зняло як рукою, а отримана за сьогодні інформація почала упорядковуватися. Я розуміла, що тепер моє життя — це ці світи — нескінченні подорожі й пригоди. Про що ще можна мріяти? Це і є справжнє щастя! Нехай я не відвідую всі дивовижні місця нашої планети, зате побуваю на інших планетах та в чарівних світах. Неважливо. Головне, я побачу багато нового й цікавого. Я доторкнуся до чогось таємничого, чарівного та дійсно прекрасного...

Додому повернулася в піднесеному настрої й вмить заснула. Завтра на мене чекав важливий день. Я збиралася відвідати свій рідний світ, своє село та завітати в місто, де жили мої батьки. Потрібно, нарешті, розібратися з таємницями та отримати відповіді на деякі питання.

***

Ранок зустрів мене ласкавими променями сонця й прохолодою. Швидко випила чай, вдягла светр, джинси й зазначила, що треба купити каву у себе на батьківщині, адже цей чудовий напій тут невідомий. Дала останні вказівки своїм вихованцям, й щільно зачинивши двері Хатинки, подумки попросила її не нудьгувати й берегти себе від непроханих гостей, бадьоро пішла по стежці, якою кілька днів тому вийшла на цю галявинку.

Дорога петляла між дерев й чагарників, а вже через пару годин я опинилася в такому знайомому та рідному лісочку! Я вийшла на ту саму галявину, де ми повинні були зустрітися з дівчатами. Треба ж! І як я повз неї тоді пройшла? Або дорога все-таки в минулий раз повела мене в інший бік? Я не знала. І не стала шукати причин, а тільки прискорилася й дуже швидко вийшла на околицю свого села.

Я вже підходила до своєї хати, як мене гукнув дзвінкий голос Світланки:

— Маша! Ти повернулася! — я обернулася, й подруга тут же кинулася мене обнімати. — Як же ми тоді злякалися! Тебе з собаками шукали, все дослідили! Де ти була? Як вижила за ці дні? Вже твоїм рідним подзвонили. Батьки твої сьогодні вранці приїхали. Хвилюються дуже. Збираються тебе самостійно шукати!

— Світланко! Я теж рада тебе бачити, — нарешті, змогла вибратися з обіймів й вставити бодай слово в її потік. — Зі мною все добре. Я заблукала, знайшла якусь хатку лісову, там й ночувала, та ось нарешті знайшла стежку додому...

— Тебе не було два тижні! — приголомшила мене подруга.

— Два тижні? — я дуже здивувалася, адже з моменту мого заселення в Хатинку минуло всього кілька днів. — Світланко, вибач, пізніше поговоримо, я до батьків, а то вони, напевно, страшенно хвилюються! — І, прискорившись, я попрямувала до своєї хвіртки. Почувши мене, Тошка залився дзвінким гавкотом, вітаючи.

— Тошенька, милий мій! — я нахилилася до пса, щоб його погладити. — Скучив без мене, руденький? — пес лизав мої долоні, потім примудрився лизнути в ніс. Я скривилася і, легенько відштовхнувши улюбленця, пішла до хати. У дверях вже стояла мама, яка вийшла на гавкіт собаки.

— Маша? — не вірячи, дивилася вона на мене.

— Мамочко! — я кинулася до неї. Раптом зрозуміла, як сильно скучила за нею.

— Де ти була? Тебе шукали. Нам сказали, що ти заблукала й, мабуть...

— Мамо! Ходімо до хати, мені потрібно стільки всього вам розповісти! І ви, до речі, теж дещо повинні пояснити.

Мама перелякано подивилася на мене.

— Невже? — прошепотіла вона... — Ти знайшла її?.. — вона сперлася на одвірок й стала обмахувати обличчя руками.

Я взяла її за руку й потягнула всередину.

Ми влаштувалися на кухні за столом, заварили кави. Мама поставила на стіл коробку з цукерками й тарілку печива. Вийшов з кімнати тато, ніжно обійняв за плечі та поцілував в потилицю.

— Доню, я радий, що з тобою все добре, — він сів поруч зі мною. Мама навпроти.

— Марійко, — почала вона. — Коли нам повідомили, що ти заблукала, ми відразу зрозуміли, що сталося. — Це наша вина багато в чому, ми повинні були тобі розповісти й підготувати. І бабуся про це просила. Але ми...

Вибач, загалом, це справді обов’язок нашого роду. Так триває вже кілька сотень років. Твоя прапрапрабабуся була обрана Господинею Хатки на перехресті декількох світів. І з тієї пори кожна Господиня повинна передавати цю посаду через покоління, тобто внучці. Разом зі знаннями про світи, документами тощо. Так вийшло, що мама пішла з життя раніше, ніж ти досягла повноліття. Я теж знаю небагато. Лише те, що вона розповідала. Я жила з нею ще в дитинстві в хатинці посеред лісу, а потім, коли пішла в школу, поїхала з батьком сюди, в село. Тут вже вчилася і так далі. До неї ми тільки в гості їздили. В інших світах я також бувала. Я пам'ятаю їх, але не хочу туди повертатися. Мені добре тут. З твоїм батьком. Він звичайна людина, але знає про цю особливість. Він прийняв це. Ти теж приймеш. Це твоя місія. Ти не можеш відмовитися...