Глава 7.

Моя хатинка стояла на невисокому пагорбі, у підніжжя якого хлюпало море. Вода була в ньому бірюзового кольору, полуденне сонце утворювало доріжку, що переливалася всіма кольорами веселки. Неспішно набігали на пляж хвилі, розтікаючись білою піною. Подекуди з води стирчали величезні чорні валуни, абсолютно гладкі. Пляж був піщаним — з білим дрібним пісочком, як на малюнках й фотографіях далеких земних тропічних островів, розташованих десь у Тихому океані.

Високі, скелясті гори місцями були вкриті лісом — які саме дерева там росли, я розгледіти не могла.

За пагорбом спускалася звивиста гірська дорога, і десь вдалині виднілося поселення.

Я скинула плащ, стягнула чоботи, адже тут було дуже спекотно. Босоніж ступила на теплу землю й, забувши про все на світі, побігла до води. Спуск зайняв три хвилини, і потопаючи ногами в теплому, навіть гарячому піску, я підійшла до води. Ось вже перші хвилі накотили на берег та намочили мої ноги...

М-м-м-м.... Здорово! Вода була тепла! Краєм ока я помітила, як вигинає спину й сичить на воду Чорниш. Ну так, коти не люблять води, навіть в цьому світі. А я от дуже люблю море. І хоча за свої двадцять років мені пощастило побувати лише на Чорному, цього вистачило, щоб полюбити його всією душею. Я оглянулась й, не помітивши поблизу жодної живої душі, миттю скинула одяг та з розбігу вбігла в воду. Відпливла метрів на сто від берега, перекинулася на спину і блаженно зажмурила очі. Кайф! Як же це класно, коли занурюєшся у воду, пливеш по хвилях, пірнаєш на дно та дістаєш цікаві мушлі та камінці! Коли ми їздили відпочивати влітку в Крим, то ловили в бухтах мідії й рапани, потім обсмажували їх на багатті, нанизуючи на застругані гілки або просто на великій сковорідці.

— Цікаво, а тут водяться рапани або мідії? — подумала й, перевернувшись на живіт, погребла до найближчого валуна, що розташовувався метрах в п'ятдесяти від мене.

Пірнула на дно і, дійсно, біля каменю виявила величезну кількість раковин, схожих на рапани. Я дістала кілька порожніх штук та вибралася на камінь, розглядаючи здобич. Вони були дуже красивими, перламутровими, що згиналися на зразок людського вуха.

Я зістрибнула з каменю. Вода тут діставала мені до плечей, та пішла по піщаному дну до берега.

— Чорниш! Дивись, — я простягнула коту на долонях три раковини. Кіт їх обнюхав, лапкою помацав й видав:

— Гарна здобич, але тобі краще вдягнутися. Сюди хтось йде.

— Справді? — здивувалася я і, піднявши очі, побачила, що біля моєї хатинки стоїть високий чоловік в небесно-блакитному костюмі. — Чорт! — я кинулася до свого одягу, швидко натягаючи на себе сорочку.

Повністю одягнувшись й розкинувши за спиною мокре волосся, взяла свої раковини та швидким кроком пішла до хатинки.

— Добрий день, ви, мабуть, на мене чекаєте? — запитала я, порівнявшись з гостем. Той повільно обернувся в мій бік. Високий, на голову вищий за мене, з чорним, як смола, волоссям та виразними карими очима, чоловік тримав невеликий пакунок.

— Добрий день. Ви Господиня цієї Митниці?

— Я, — тяжко зітхаю. — Тільки взагалі-то я — Марія. — Табличку повісити, чи що? Жахливо дратує оце звернення «Митниця»! — подумки міркувала я, продовжуючи розглядати візитера.

— Маріє, я кур’єр, мені наказали передати вам це, — він простягнув мені пакунок.

— Чи можу я дізнатися ваше ім'я та хто відправник? — уточнила я, приймаючи неочікувану посилку.

— Звісно! Мене звуть Нік, а відправник — наш Імператор. Ми дізналися про те, що тут перехід відкрився, й він одразу відправив мене до вас. Дуже потужний сплеск магії був. Розумієте, це перша Митниця, що з'явилася в нашому світі. На моєму віку, у всякому разі. Старійшини кажуть, що давним-давно на цьому місці також була Митниця, але ніхто вже й не пам'ятає, які світи вона з'єднувала та як проходили подорожі. Наш імператор просив вибачити його що не може відвідати вас особисто: занадто щільний у нього графік, але передав вам запрошення до палацу. Воно є всередині.

— Зрозуміло, — кивнула я. — А як називається цей світ?

— Океанарія, леді, — чоловік широко усміхнувся.

— А-а-а, — невиразно промовила я. — Так це океан?

— Так, океан Оушен! — він єдиний у нашому світі. Пощастило ж вам, Маріє, прямо на його березі живете, — в його голосі пролунав жаль змішаний з радістю. Нік зітхнув.

— Скільки світів ваша Митниця з'єднує зараз?

— Хісторія, Лаприконія, ну й тепер ваш. Океанарія, — відповіла я, не повідомив лише про свій рідний світ, адже я так й не знала, чи можна туди потрапити та головне — як це зробити.

— Дякую. Я все зрозумів, передам цю інформацію нашим магам. Вибачте, але мені пора. — Він підійшов до дерева, біля якого було припарковано триколісний засіб пересування. Конструкція дуже схожа на самокат або велобіг, тільки більш потужна. Металевий корпус, великі колеса, імовірно гумові, трикутний гумовий майданчик з двома педальками й високим кермом, на якому знаходилася сенсорна панель, що складалася з п'яти кнопочок різного кольору. Він встав на майданчик, взявся руками за кермо, натиснув на червону кнопку та поїхав, точніше полетів. Я проводила його поглядом, обмірковуючи, як же назвати цей транспортний засіб. Самокат? Можливо. Але більш потужний та працює чи то на акумуляторах, чи то на магії, а, може, й взагалі на енергії сонця.