Глава 8

Глибоко зітхнувши, я підійшла до серванта та відкрила дверцята нижнього відсіку, щоб розкласти принесені з ринку продукти. Кошеня весь час крутився під ногами й весь час муркотів. Під його пильним поглядом я все ж розклала їжу та вирішила трохи відпочити та як тільки прилягла на ліжко в спальні – миттєво заснула.  

Прокинувшись на заході сонця, відчула себе повною сил та енергії. Я включила на телефоні плей-лист та, пританцьовуючи й підспівуючи виконавцям, пішла розтоплювати піч – треба братися за вечерю. Виявила, що ніде немає Чорниша, але шукати не стала. Зрештою, він місцевий, все тут знає, сподіваюсь, не заблукає.  

Коли вогонь весело затріщав дровами, я поставила казанок з картоплею на піч і зайнялася м'ясом. Розрізала на порційні шматочки, розклала на деку, посипала спеціями та поставила в піч. Підхопивши ще один казанок пішла до струмочку за водою для чаю. Він був зовсім поруч. Так, у хаті була вода, але мені кортіло сьогодні саме джерельною. Вона зовсім інша, і як подейкують люди, цілюща. Але не встигла відійти й на кілька кроків від хатинки, як мене покликали. 

– Митниця, добрий вечір! 

– Добрий! – я обернулася й побачила, що мене наздоганяє чорнява дівчина в довгій червоній шовковий сукні. Вона була боса. Подряпані ноги, поділ сукні розірваний, по обличчю розмазані туш й помада. 

– Що з вами сталося? Вам потрібна допомога? – розглядаючи її, співчутливо запитала я. 

– Так, мені дуже потрібна ваша допомога, – дівчина неспокійно озиралася по сторонах.  

– Почекайте мене біля хатинки. Я тільки води наберу для чаю... 

– Але в мене обмаль часу! – заперечила вона. 

– Добре! – зітхнула я. – Ходімо! 

Повернулася в хатинку, провела дівчину для початку у ванну кімнату та залишивши її приводити себе в порядок, все ж кинулася до джерельця. 

Коли я повернулася й поставила казанок із водою на піч, дівчина вже встигла привести себе у порядок, причепурилася й сиділа зараз на лавці в одному халаті. 

– Вибачте, моя сукня зіпсована, ви не проти, що я скористалася халатом? 

– Ні, що ви! Я рада вам допомогти. Зараз вечеряти будемо. – Перевірила готовність картоплі, потім м'яса. Вони були майже готові. Я присіла на лавку навпроти гості. 

– Розповідай, що сталося, – я вирішила перейти на «ти». 

– Я – Василина, – почала вона. – Я вже кілька днів блукаю цім лісом й ніяк не можу знайти вихід. Я втекла від Вальдемара – не хочу за нього заміж. Це все наші батьки, – вона знову почала плакати.  

Я її слухала і розуміла. Від цього пихатого хама я й сама втекла б.  

– Я знаю, що він шукав тебе. Вдень тут був ще й секретар царя поїхав до нього з новинами від тебе... 

– Коли він обіцяв повернутися? 

– Зо два дні. 

– А ти зможеш мене прихистити на цей час? Я заплачу, я ж все-таки царська дочка... 

– Постривай, Василина. Не гомоні. Я спробую допомогти тобі. Платні мені за це не потрібно, але ти розкажеш все з самого початку. І ще поясниш мені все про ці царства, королівства й світи, по рукам? 

– Згода! – посміхнулася дівчина. 

– От й чудово! А тепер давай-но їсти, вже все готово й холоне. 

На запах м'яса з'явився навіть Чорниш. Розглянувши незвичайну гостю, кіт тільки багатозначно хмикнув, з'їв свою порцію й, влаштувавшись на моїх колінах,  задоволено замуркотав. 

За вікном вже зовсім стало темно, й в хаті само по собі увімкнулося світло. 

Ми з Василиною швидко розправилися з їжею. Заварили трав'яного чаю, й дівчина почала розповідь.  

– Я – Василина, дочка царя Тридвадцятого царства Берендея Другого. Єдина дочка. І, звичайно, нареченого мені обрали, коли я ще зовсім дівчиськом була. Оскільки у царів нашого королівства гідних партій не було, то шукати нареченого почали в іншому світі. З Хісторією з'єднаний переходом світ Лаприконія. Там живуть Повелителі Драконів. Митниця у нас була одна. І тепер ось відкрилася на наші голови ця. З нашого царства. Тепер він мене точно дістане. А я не хочу! І взагалі я вже зустріла своє кохання – Іван, з Тридесятого царства. Красивий, розумний, сміливий, – дівчина мрійливо закотила очі. – Але батько й чути нічого не хоче! Мовляв, не пара й все тут. Але він теж царський син, хоч й молодший. І живемо ми в одному королівстві, в одному світі. Одні цінності, одні закони – все звичне. А там, у них – все інше! – дівчина руками сплеснула й гірко зітхнула. 

– Справ-а-а, – протягнула я. – Ну, а цей Вальдемар зовсім не подобається тобі? 

– Зовсім! Та й я йому теж... Він сам мені якось казав, - зізналася мені дівчина. 

– А мені от казав з жалем таким, що, мовляв, наречену шукав і не знайшов. Я думала, як у казках: викрали-вкрали-заплутали... 

– Та ні! Я сама! Сама втекла! І сказала батькові, що не повернуся, поки не дасть згоду на шлюб з Іваном!