Глава 7

Притулившись до стовбура клену, в декількох метрах від хатинки, з тієї сторони, де, ймовірно, було моє рідне село, стояла закутана в чорний плащ фігура: капюшон, накинутий на голову приховував обличчя. Зрозуміти хто переді мною – дівчина чи хлопець – я не могла. У людини (чи то взагалі людини?) за спиною був полотняний мішок, у руках тростина з верхівкою зі слонової кістки у вигляді черепа.  

Мною оволодів страх. Я поняття не мала як себе вести, але, тим не менш, впевненою ходою підійшла до відвідувача: 

– Доброго дня! Я прошу вибачення, змушена була відлучитися з дому. Довго чекаєте? 

– Доброго дня, дитино, – відповіли мені скрипучим голосом, – ні, я тут зовсім недавно, не варто турбуватися. 

– Чим я можу допомогти? 

– Мені б в Лаприконію, – відповіла постать.  

– А ви самі хто будете і з якою метою туди йдете? – і звідки діловий тон взявся? 

– Ах, так, звісно, вибачте... Митні правила для всіх однакові, як можна про таке забути було, порожня моя голова, – журився відвідувач, уникаючи використовувати слова, які хоч якось позначають його приналежність до чоловічої або жіночої статі. 

– Проходьте в хату, я все заповню, й ви пройдете, – я попрямувала до будинку, подумки міркуючи, що у мене немає нічого, крім телефону, куди можна записати дані. Хоча… Ну, звичайно! Телефон – це дуже зручно! Я туди і запишу всі дані! А потім розберемося, як і що робити.  

Я запропонувала гостю сісти на лавку й залишила наглядати за ним Чорниша, а сама пройшла в спальню за телефоном. На диво він був у робочому стані й навіть майже не розрядився. Я знайшла в ньому функцію «Нотаток» та всілася навпроти відвідувача. 

– Я вас уважно слухаю: хто ви, звідки, куди, навіщо і на скільки. 

Відвідувач зітхнув, осмислюючи питання, і заговорив: 

– Зигмунд Торес, секретар царя Тридвадцятого царства Сполученого Королівства Хісторії, йду в Лаприконію з дружнім візитом до принца Вальдемара. Є новини про Василину. Мінімум на дві ночі. Але, можливо, затримаюся.  

Я швидко записала все, що він сказав.  

– Дозвольте уточнити, а скільки царств в Сполученому Королівстві? 

– Три. – Відповів мені гість. – А ви справді зовсім нічого не знаєте? 

– Пробачте, ні. Я тут зовсім недавно й ніхто не поспішає мені щось розказувати.  

– Зрозуміло, – протягнув гість. – У такому випадку, як тільки повернуся, я постараюся вам трохи розповісти про Хісторію та Лаприконію. Ці два світи давно пов'язані один з одним. І я радий, що, нарешті, відкрилася ще одна Митниця. Тепер вже з нашого царства. А то була лише з Трип’ятнадцятого... 

– А яке ще є? 

– Тридесяте, звичайно, – хмикнув Зигмунд, – ну ти й даєш, Митниця. 

– Так, попрошу без образ! – зашипіла я. – З вас одна срібна монета. Чекаю на вас через три дні й дві ночі.- Я встала та пішла відчиняти двері в Лаприконію. 

 Звідти увірвався прохолодний вітер.  Йшов проливний дощ. 

 - Як же ви підете?  Промокнете же!  - сплеснула я руками, спостерігаючи за важкими краплями. 

 - Ах, не варто турбуватися!  Дощ - це суща дрібниця.  У мене вологостійкий плащ.  До того ж, я ж не пішки піду.  - Він спустився зі східців, пройшов кілька кроків, зупинився й тричі свиснув. 

 Через кілька хвилин в небі на горизонті з'явилася чорна цятка, що прямувала на нас, а незабаром я розглянула в ній величезного птаха.  Ні, не птицю.  Це був дракончик.  Дуже схожий на того, що був з принцом Вальдемаром.  Тільки цей був не блакитний, а зелений.  Дракон опустився прямо під ноги Зигмунду. 

 - Привіт, малий, радий тебе бачити.  Неси мене до палацу!  - Дракон замуркотів, підставив спину, й хлопець виліз на неї: 

 - Я скоро повернуся, Митниця, і, будь ласка, закрий рота, муха залетить, - вони злетіли в повітря.  Я продовжувала стояти так ще деякий час, потім зібралася з духом та зачинала двері в цей дивний та дивовижний світ.