Глава 6.

Прокинулася, коли перші промінчики сонця заглядали у вікно та тішили своїм теплом. Хоч й поспати вдалося лише кілька годин, я встигла відпочити та почувалася бадьорою. На підвіконні сидів Чорниш та вилизував свою шорстку. Я піднялася й пройшла на кухню готувати сніданок, пам'ятаючи про те, що в моїй хаті двоє чоловіків, а значить, вони прокинуться голодними. Наспівуючи собі під ніс пісні Сердючки, я знову зайнялася картоплею. А що вдіяти: окрім неї в мене їжі не було. Треба, до речі, скористатися ситуацією й заслати чоловіків на ринок, нехай привезуть мені ще продуктів.

Я відчинила на кухні вікно, впускаючи всередину ранкове повітря. Як здорово жити ближче до природи! Я хоча й виросла в селі та звикла до свіжого повітря, але дика природа — це геть інше. Тут своя енергетика, свої відчуття. Тут з'являються сили й натхнення, а втому як рукою знімає. Туристи, які звикли гуляти з наметами, мене зрозуміють.

І ось картопля вже вариться в казанку, поруч закипає в баняку вода для чаю. Я поклала в миску свіжий сир, поставила на стіл глечик кислого молока.

— Доброго ранку! — спустилася в кухню Василина.

— Доброго ранку! — відгукнулася я. — Як ти? Виспалася?

— Дякую! Чудово!

— Рада чути, — посміхнулася їй. І уважно оглянувши гостю, знову одягнену в банний халат, запропонувала:

— Василино, ходимо, я тобі дещо зі свого скромного гардероба дам. Не годиться перед чоловіками в халаті хизуватися.

Дівчина спочатку зніяковіла, але через мить охоче прийняла пропозицію та вже через п'ять хвилин на ній були штани й сорочка. Розмір підійшов, і зараз вона виглядала набагато краще й привабливіше.

Ми налили собі чаю та сіли снідати, поки богатирі нагорі доглядали сни.

Я нарешті дізналася, що князівство Хісторія багато століть тому утворилося об’єднавши три незалежних до того земельних господарства.

Великих міст тут немає, та й малих також. Лише невеликі села й селища. Княжий маєток розташований якраз у західній частині. Східні та центральні землі підпорядковуються хоч й князю, але мають певну автономію. В кожному селі є свій ринок, але той, що ближче до цього лісу — один з найбільших в Хісторії. Саме тут час від часу проводяться ярмарки, виставки, концерти, на які з'їжджаються мешканці з різних куточків князівства.

 До магії в цьому світі ставляться спокійно. Це буденна справа — все влаштовано так, що працює за її допомогою. Головною вважається побутова магія, що суттєво полегшує роботу в господарстві.

Є, звичайно, маги-бойовики — вони приставлені для охорони королівства з боку паралельних світів. І, звісно, є відьми, цілителі, до яких звертаються за допомогою мешканці. Князь Берендей доброзичливий, намагається піклуватися про свій народ, дбає, щоб ніхто не був у злиднях та таке інше.

— Слухай, Василино, якщо твій батько, як ти кажеш, думає про добробут кожного, то чому не хоче поріднитися з родиною Івана?

— Сама не знаю. Моєму батькові чомусь не подобається саме Іван. Впертий він. — Вона засумувала, а я замислилася. Мені дуже захотілося їм допомогти, але як це зробити — не знала. Хто я така, щоб давати поради князю чужого мені світу?

Наші дівочі посиденьки порушили чоловіки, що спустилися на сніданок. Як я й передбачала, вони були страшенно голодні та проковтнули запропоновану картоплю в лічені хвилини.

На моє прохання сходити на ринок та принести мені продуктів, з радістю погодилися і, не гаючи часу, вирушили одразу після трапези. Ми з Василиною знову залишилися самі.

— Може, прогуляємося лісом, подивимося, що тут росте, може яких-небудь ягід чи грибів назбираємо? — запропонувала я.

Василина з радістю погодилася й, підхопивши кошики, ми вийшли з хатинки слідом за хлопцями. Чорниш залишився вдома. Ліниве маленьке кошеня!

Ми тинялися лісовими стежками, але далеко від дому не наважилися йти. Знайшли чудову галявину з опеньками. Я дуже зраділа й набрала їх майже повну корзинку. З ягодами пощастило менше. Мені не трапилося жодного кущика. Ані шипшини, ані терену, ані глоду тут не було. Проте я знайшла зарослі ліщини. Обожнюю ці горішки!

З гілки на гілку скакали білки, під кущами ховалися зайці та їжаки. Здавалося, що за нами спостерігають, до нас придивляються. Ми йшли обережно, намагаючись не злякати довірливих звіренят.

Базікали про все підряд, але на прохання розповісти щось про Лаприконію, Василина відмовилася, мовляв, вона й сама нічого про неї не знає, крім того, що вони змогли приручити драконів, і що магія в їхньому світі більш розвинена, так само, як й технології.

До хатинки ми повернулися години через дві. Хлопців ще не було. І ми з нею вирішили поки що грибочків обсмажити. Але не встигли ми узятися до приготування обіду, як у двері Лаприконії постукали. Я здивувалася, але пішла відчиняти. Обов'язок мій все ж таки. Я дуже здивувалася, побачивши на порозі цілу делегацію, що складалася з двох чоловіків, в одному з яких я впізнала Зигмунда, світловолосої дівчини, дракона й цілого кошика якогось добра.

— Здрастуйте! — невпевнено вимовила я.

— І тобі день добрий, Господине Митниці. Дозволь пройти в Хісторію.

— Дозволяю, — я посміхнулася й впустила гостей.

— Дякую! — відповів другий чоловік та простягнув мені полотняний мішечок, в якому дзвеніли монетки. — Я взяла його та вказала рукою на стіл, за яким сиділа Василина, запрошуючи присісти.