Глава 4.

Чорниша я посадила у свій рюкзак, вирішивши, що так йому буде зручніше, він погодився й тепер, висунув мордочку і з цікавістю оглядався на всі боки.

Сонце було в зеніті, піднявшись високо над деревами. Інтуїтивно я обрала стежку, що йшла праворуч від моєї хатинки, вона змійкою петляла поміж дерев й була доволі примітною, натоптаною. Я чітко пам’ятала, що прийшла сюди з іншого боку, тож, вірогідно, ми маємо вийти до якогось села чи міста цієї Хісторії. Я кинула сумний погляд в бік тропки, що вела у протилежну сторону. Ймовірно, десь там залишилося моє село Каштанка, й колись, можливо, я спробую пройти нею знову. Але не зараз… Зараз дорога у рідний світ для мене закрита.

— Чорниш, а ти також з князівства Хісторія? — звернулася я до нового пухнастого друга.

— Авжеж, — відповів мені кіт. — Ти не думай, це я з вигляду ще маленький, а взагалі-то я вже досвідчений дорослий кіт й дуже багато чого знаю.

— Це добре, — лише кивнула я.

Дорога до села зайняла приблизно пів години. Опинившись на околицях, я з цікавістю стала озиратися по сторонах. Звичайне село, майже нічим не відрізняється від мого рідного. Такі ж хатки, такі самі сади, городи й палісадники. Десь мукає корова, подекуди мекає коза, курка кудкудакає. Одягалися місцеві мешканці у вільні штани та сорочки. Жінки носили довгі сукні сірих відтінків, ледь помітних. Я у своїх джинсах та светрі виглядала дещо безглуздо й одразу привертала увагу. На мене вже кидали зацікавлені погляди, але починати розмову не наважувалися. Я пройшла вглиб села й невдовзі побачила бабусю у темно-синьому платті, що сиділа на лавочці й лущила насіння.

— Добрий день, бабусю!

— І тобі того ж, мила. Не тутешня ти, дивлюся. Звідки приїхала та куди шлях тримаєш?

— Не тутешня. Я з Митниці...

— Батюшки-рідні, — сплеснула руками старенька. — Та ти ніяк, нова Господиня Митниці! Чула я. Говорили, що нова тут поруч з нами відкрилася...

— Виходить, що так, — я усміхнулася. — Я лише вчора там оселилася, та й то випадково...

— Випадковостей не буває, — запевнила вона мене. — Раз ти вийшла до цієї Хатинки, значить, так треба було... — старенька почала бурмотіти щось собі під ніс, і я не могла розібрати слів. Нарешті, вона чітко запитала, — а чого ти у нашому селі шукаєш?

— На ринок йду, продуктів треба, — не збрехала я.

— А в кошиках в тебе що?

— Гриби та ягоди, — знизала я плечима. — Ось думаю продати та на вторговані гроші купити собі поїсти. — Ви не знаєте, візьме це хто-небудь?

— Візьмуть, звичайно, дівчинко! — Тільки ось негоже такій поважній дівчині біля прилавка стояти. До того ж ти — Господиня Митниці! Тобі за цю працю нелегку платня повинна бути!

— Справді? — здивувалася я. — І до кого мені тоді звертатися?

— Не знаю, — тут же вигукнула старенька. — Знаю тільки, що раніше всі Господині гроші отримували, і ніхто нічого не ходив продавати. Купувати, так. А ось продавати... Ні. Не було такого!

— Дякую, але у мене поки немає зарплатні. Я поки спробую продати ось це... Та мені не вперше, не хвилюйтеся! Де ринок-то?

— Ах, ринок, та прямо йди та не звертай нікуди. Через хвилин п'ять якраз на ринкову площу вийдеш.

— Дякую!

Я пішла собі далі, відчуваючи на собі її пронизливий до кісток погляд.

Незабаром я дійсно опинилась на ринковій площі. Людей було багато. Всі гомоніли, штовхалися, про щось сперечалися — одним словом звичайна картина для середньостатистичного ринку.

Я пройшла повз лотків з молочними продуктами, потім вийшла до м'ясних рядів, а за ними, нарешті, виявилися овочеві й фруктові прилавки. Знайшла вільне місце в самому кінці та поставила свої кошики. Поруч з ними сів мій кіт.

На мене відразу звернули увагу — я одягнена зовсім не так, та й товар мій теж був незвичний. Гриби, як виявилося, також тут росли, але купити їх у самої Господині Митниці було великою честю. За кошик грибів мені дали цілих три срібні монетки. Як я дізналася пізніше, це більш ніж багато за таку кількість. В основному в ходу тут були мідяки. Срібна монета цінувалася дуже високо і дорого. На одну срібну монету можна купити їжі на цілий тиждень, а якщо врахувати, що мені їх дали за звичайні гриби, то, так, я добре заробила.

Ягоди взагалі викликали фурор. За ними вишикувалася черга, тож довелося продавати пригорщами. Цілий кошик з ягодами я продала хвилин за п'ятнадцять повністю й заробила ще п'ять монет. Люди за таку дивину давали дуже багато грошей.

Я була задоволена своїм заробітком — вісім срібних монет — це два місяці існування, як пізніше я дізналася. Це, щоправда, не рахуючи одягу, який був мені потрібен, тому, закінчивши продаж «непотрібного», як висловився кіт, я пішла шукати крамницю з одягом. Вона знайшлася неподалік від ринку. Тут було дуже багато різного товару. Я обрала пару сорочок, штани, одну довгу утеплену сукню, плащ й теплу шаль. Зі взуття взяла чоботи — для осінньо-зимового періоду ну дуже потрібна річ!

За все це добро я заплатила срібну монету та була задоволена, як той слон. Повернувшись на ринок, купила картоплі, м'яса, сиру та молока, зайшла в пекарню за хлібом і, радіючи успішному дню, повернулася до своєї хатинки. На галявині перед нею на мене вже чекали. Я відчула, як у плече встромилися кігті Чорниша, й кіт невдоволено зашипів.