Глава 4

Прокинулася від того, що затекли шия та плечі. Незручна поза для спання – лежачи на столі. Так-так. Я потягнулася, покрутила шиєю в різні боки. Тяжко зітхнула й вийшла на вулицю. Я була приголомшена почутим з ранку. Принц цей дременув, суттєво нічого не пояснивши.

Я обійшла хатинку й ніяких дверей зовні не виявила. Це що виходить? Двері тільки зсередини є? Це як? Я навіть підійшла до стіни, де, ймовірно, вони повинні були бути, постукала... І ні-чо-го! Зовсім!

Було сумно і лячно. А ще хотілося їсти. Я, як селянка, була звична до будинку, господарства. Але цю «хату» язик не повертався назвати хатою. Її приводити й приводити до ладу. Але для початку треба пошукати хоч якесь джерело води – струмок там або колодязь. Я повернулася до хатинки, узяла термос – іншого все одно не було, і пішла бродити по околицях.

Струмок дійсно виявився неподалік. Я пройшла не більше двохсот метрів. Вода є – вже добре. А з їжею придумаю щось. Ех, треба було у цього принца дізнатися, як потрапити в місто. Може там їжею можна розжитися. Чомусь піти назад стежкою, якою сюди прийшла та спробувати вийти в своє село, думки не виникло. Мабуть, десь на підсвідомому рівні, я знову боялася заблукати, тому просто ходила навколо. А навколо був сам Ліс. Ніяких натяків на царство.

Повернувшись від струмка та залишивши термос з водою на столі, я відправилася збирати сушняк. Треба розтопити піч. Восени ночі все-таки прохолодні, та й треба хоча б грибочки обсмажити. Я сподівалася знайти бодай якийсь посуд в цій хатці.

Я зібрала вже повний оберемок гілок та попрямувала до хати, як прямо під моїми ногами прошмигнуло маленьке чорне кошеня, жалібно нявкаючи.

– Ти звідки тут узявся, малюк? – запитала, нагинаючись й опускаючи гілки на землю. Я взяла кицька в руки, і він тут же замуркотів. – Мабуть, ти, як і я, заблукав. Бідний. У мене навіть молока для тебе немає! Ну, та нічого, щось вигадаємо. – Я посадила кошеня на плече, знову підхопила гілки й бадьоро попрямувала до хати.

Біля печі я скинула зібрані гілки й обережно спустила кошеня на підлогу. Він виявився дуже спритним та тут же пішов досліджувати кути. Я сіла на лавку і спостерігала за ним. Нарешті, він виповз на середину кімнати, присів на задні лапки й втупився на мене з питальним:

– Няв?

– Няв, – погодилася я. – Я тільки вчора сюди в'їхала, їжі у мене немає, що робити я не знаю. – Мені здалося, що в його оченятах промайнуло розуміння.

– Допомогти треба? – пролунав тихий голос знизу.

Я ошелешено озирнулася. Але нікого крім мене та кошеня в хаті не було.

– Ти вмієш говорити?

– Няв! – зрадів кіт. – Вмію. – Знову сказав він виразно. Я підійшла до нього. Взяла на руки і дбайливо притиснула до грудей, чухаючи за вушком.  Він знову замуркотів.

 - Ну, і чим ти можеш мені допомогти?  - Запитала я з надією. - Дорогу додому покажеш?

 - Мяу!  Ні!  - злякано відповів той.

 - А як тоді?

 - Хату прибрати можу, мяу!

 - Ти що вмієш віник в лапах тримати? – я глянула на це знаряддя, що стояло в кутку.

 - Мряу!  - обурився той, - який віник, господиня!  Це ж магія!

 - Стривай!  Яка магія?  - я виставила кота на витягнуті руки та зазирнула йому в очі, намагаючись зрозуміти: чи не знущається він.

 - Побутова!  - випалив той і спробував вирватися, боляче встромивши кігті мені в руку.

 - Гей, обережніше, не дряпайся!

 - Пусти!  Я все покажу!

 Ось це так!  Малий, а спритний який!

 - І нічого я не малий, - образився кіт.

 - Ти чого, думки мої читаєш?

 - Ні, у тебе на обличчі все написано, - мені здалося, що чорне кошеня посміхається.  - Читати думки один одного ми зможемо, але пізніше, коли ритуал проведемо ...

 Я вирішила не уточнювати нічого про ритуал.  На порядку денному було прибирання й приготування їжі, а якщо цей малий може допомогти, відмовлятися я наміру не маю.

 - Розповідай, що робити!  - наказала я.