Глава 2.

Прокинулась на світанку від того, що мене похитувало з боку на бік. Сіла на ліжку, озирнулася, ще раз оглядаючи приміщення. Було таке відчуття, що хатинка вирішила свої «лапки» розім'яти та пританцьовувала. Що це в біса відбувається? Я знов пригадала улюблену дитячу казку про Бабу Ягу та скомандувала:

— А, ну, хатинка, стій! — качка припинилася.

Хатка слухняно зупинилася й тільки чути було, як двері скріплять, весь час відчиняючись. Зіскочила з ліжка, взяла в руки віник й обережно стала крастися до виходу. Ну, не могла ця руїна сама пуститися в танок! Точно був той, хто нею командував. Недарма я все-таки люблю наш український фольклор та й казок різних народів перечитала у свій час чимало. І хоча все, що відбувалося зараз, мені здавалося дурницею та жахливим сном, я вискочила на ґанок з віником в руках.

— Це хто тут бешкетує? — запитала та оглянула галявину.

Трохи віддалік, під деревом, стояв... Ні, напевно, все ж таки сидів, маленький блакитний дракончик з крильцями. Невже, реально дракон? Я кліпнула очима, але звір нікуди не зник, а поруч з ним, спершись об стовбур дерева, стояв смаглявий високий хлопець у синіх шароварах, білій вишитій сорочці та червоних високих чоботях. Чорне волосся розвивалося на вітру й досягало йому до плечей. Побачивши мене, юнак став по струнці смирно та пробурмотів:

— Доброго ранку, Митниця!

— Яка я тобі ще митниця?! — скрикнула я. — А, ну, вимітайся, поки цілий, а то зараз як дам віником!

— Не треба віником, — заверещав той, а дракончик біля його ніг зуби вишкірив. — Мені вчора повідомили, що тут нова Митниця відкрилася. Мені б додому потрапити. Я навідав князя Хісторії, втомився від цих ділових перемовин, та й Василини моєї вдома нема… І де вона тільки поділася… Як скрізь землю провалилася… — зітхнув хлопець.

«Яка ще Хісторія? Хто така Василина? Адже це лише ліс біля мого села Каштанка», — промайнуло в голові.

— Гей, хлопче, ти чого? Невже фентезі перечитав? — схиливши голову на бік, запитала я, розглядаючи його дивний образ, а особливо — «дракончика». Цікаво, це костюм чи що? Ну, не міг ж він справжнім бути!

— Нічого я не читав, — буркнув геть розгублений юнак. — Пусти, га?

— Куди мені тебе треба пустити? В цю руйнацію чи що? Так там, крім пилу та павуків, немає анічого!

— Що ж ти дурна така, Митниця! Одразу видно — новенька, — хлопець сплеснув руками від розпачу. — Пройти додому дозволиш чи ні?

— Послухай, друже, я вчора заблукала в лісі, натрапила на цю хатку випадково, — я тицьнула пальцем всередину, — переночувала, а зранку ти. Ще про якусь Хісторію розповідаєш! У вас ролеві ігри тут? А, я зрозуміла. Точно! До нас в село часто приїжджають для участі в таких іграх... Місця в нашому лісі дуже атмосферні. Та й твій одяг… Ти козак, вірно? А навіщо дракон? Де ви взагалі узяли такий оригінальний костюм?

— Які ще ігри?! — хлопець був приголомшений не менше мого. — Я ж тобі пояснюю, що їздив у сусіднє князівство, що сполучене із моїм королівством спеціальним переходом. У нас раніше тільки одна Митниця була, а якраз вчора нова відкрилася. Ну, мені тут ближче! Ось я й вирішив скористатися!

— Стривай-стривай... Ти хочеш сказати, що це князівство Хісторія? — я аж рот розкрила від подиву.

— Ну, так! Дійшло, нарешті! Ти взагалі звідки? Хто тебе сюди призначив, Митниця? — схоже, він почав гніватися.

— Я тобі одразу сказала: у лісі я заблукала! — фиркнула у відповідь.

— Зрозуміло, — зітхнув хлопець. — Ти дійсно нічого не знаєш…

— Так, може, ти й поясниш?

— А в хату пустиш?

— Ну, заходь, коли бруду не боїшся, — посунулася я, пропускаючи хлопця.

Однак, дива… Королівства та князівства якісь. А сам-то він хто? Я спостерігала за тим, як хлопець прошепотів щось цьому дивному дракончику, прив’язав його до дерева, а потім обережно піднявся трьома гнилими сходинками, ледь не впавши, й, стукнувшись головою об одвірок вхідних дверей, нарешті, опинився на кухні.

— Гм... — протягнув він, оглядаючи інтер’єр лісової хатинки. — Митниця, а чого тут так ... — він замислився на мить, — брудно?

— Серйозно? Я ж попереджала. Ще раз повторюю: я ввечері сюди прийшла — нікого немає, дай, думаю, переночую, не в лісі ж спати, — знизала плечима.

— Отже, ти дійсно нічого не знаєш, — знову загадково посміхнувся хлопець.

— Пропоную нарешті познайомитися, й ти мені все розкажеш, добре? — у мене вже в голові паморочилося від цих незрозумілих подій.

— Добре! — погодився мій гість.

— Пробач, нагодувати не можу — у мене лише сирі гриби, трохи горіхів та ягоди, — знітилася я, влаштувавшись на лавці навпроти гостя.

— Нічого страшного, — відповів хлопець. — У мене все з собою. Сьогодні я пригощаю!

Він розкрив свою сумку, витягнув з неї флягу, два контейнери з їжею та обережно поставив все на стіл. Потім витягнув металевий кухоль, набір з виделкою й ложкою та ніж.

— Вибач, кухлик в мене один, — сумно зітхнув парубок.

— Ну, це у мене знайдеться, — я принесла свій термос — згодиться замість чашки.