Глава 2

Прокинулась я наступного дня від того, що мене покачувало з боку на бік. Сіла на ліжку, озирнулася, ще раз оглядаючи приміщення. Було таке відчуття, що хатинка вирішила ноги розім'яти та пританцьовувала. Я згадала дитячі казки і скомандувала:

– А, ну, хатинка, стій! Раз-два! – качка припинилася. Хатка слухняно зупинилася й тільки чутно, як двері скріплять, весь час відкриваючись. Я зіскочила з ліжка, взяла в руки віник й обережно стала крастися до виходу. Ну не могла ця руїна сама пуститися в танок! Точно був той, хто нею командував. Не дарма я все-таки прочитала купу казок - знаю, що і як може бути. І хоча все, що відбувається, мені здавалося дурницею та жахливим сном, я вискочила на ґанок з віником в руках.

– Це хто тут бешкетує? – запитала й оглянула галявину, на якій ця хатка стояла.

Трохи віддалік, під деревом, стояв... Ні, напевно, все ж таки сидів, маленький блакитний дракончик з крильцями, а поруч з ним, спершись об стовбур дерева, стояв хлопець у синіх шароварах, білій сорочці та червоних високих чоботях. Його чорне волосся розвивалося на вітру. Воно було довгим та прямим, досягало йому до плечей. Побачивши мене, юнак став по струнці смирно та пробурмотів:

– Доброго ранку, Митниця-69!

– Яка я тобі ще митниця?! – оскаженіла я. – А, ну, вимітайся, поки цілий, а то зараз як дам віником!

– Не треба віником, – заверещав той, а дракончик біля його ніг зуби вишкірив. – Мені вчора повідомили, що тут нова Митниця відкрилася. Мені б додому потрапити. А то поки ходив Тридвадцятим царством стомився, а Василини так й не знайшов...

Це що таке? Яке ще царство Тридвадцяте? Це ж ліс біля мого села Каштанка!

– Гей, хлопче, ти чого, казок перечитав? – схиливши голову на бік, запитала я.

– Нічого я не читав, – пробурмотів той. – Пусти, а?

– Куди мені тебе треба пустити? В цю руйнацію чи що? Так там, крім пилу та павуків, немає анічого!

– Що ж ти дурна така, Митниця-69! – хлопець сплеснув руками від розпачу. – Пройти додому дозволиш чи ні?

– Слухай, друже, я взагалі вчора заблукала в лісі й натрапила на неї випадково, – я тицьнула пальцем всередину, – нічку поспала, щойно встала, а ти мені тут про царства якийсь-но розповідаєш. У вас ролеві ігри тут? А, я зрозуміла. Точно! До нас часто приїжджають для участі в таких іграх... Місця в нашому лісі дуже атмосферні. Та й твій одяг… Ти козак? А навіщо дракон? Де ви взагалі його узяли?

– Які ще ігри?! – хлопець був приголомшений не менше мого. – Я ж тобі пояснюю, що їздив у сусіднє царство, що сполучене із моїм королівством переходом. У нас раніше тільки один перехід був, зі столиці. А ось вчора якраз тут відкрився. Ну, мені тут ближче! Ось я і вирішив скористатися!

– Стривай-стривай... Ти хочеш сказати, що це Тридвадцяте царство? – я аж рот розкрила від подиву.

- Ну так!  Дійшло, нарешті!  Ти взагалі звідки?  Хто тебе приставив, Митниця-69?  Ти ж нічого не знаєш!  - схоже він почав злитися.

 - Я тобі на самому початку казала, звідки.  У лісі я заблукала!  - фиркнула у відповідь.

 - Зрозуміло, - зітхнув хлопець.  – Ти дійсно нічого не знаєш…

 - Так, може, ти й поясниш?

 - А в хату пустиш?

 - Ну, заходь, коли бруду не боїшся. - Я відійшла трохи, залишаючи місце, щоб він увійти міг.

Однак, дива…  Царство якесь... А сам-то він хто?  Я спостерігала за тим, як хлопець прошепотів щось своєму дракончику й підійшов до мене.  Обережно піднявся по трьом гнилим сходинкам, ледь не впавши й стукнувшись головою об одвірок вхідних дверей, нарешті, опинився на кухні.

 - Гм... - протягнув він, оглядаючи обстановку.  – Митниця-69, а чого тут так ... - він замислився на мить, - брудно?

 - Ти мене питаєш?  Так я не в курсі.  Я ввечері сюди прийшла, а тут нікого немає, дай, думаю, переночую, не в лісі ж спати.  - Знизала плечима.

 - Так, значить, ти дійсно ще ні про що не знаєш, - знову загадково посміхнувся хлопець.

 - Давай спочатку познайомимося, й ти мені все розкажеш, добре?  - запитала я нарешті.  Голова почала крутитися від усього, що сталося.

 - Добре!  - Відповів хлопець.